«… А якщо на чиїхось скронях загусне мох, -
Відкрийте всі люки, нехай при світлі місяця
Побачить фальшивий кришталь,
Отруту і черепи театрів»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
На скронях старого ідола
Кам’яного, як все минуле,
Гусне оксамит зеленого моху:
У кам’яного діда – сторожа льоху,
Що стоїть на кресах – він теж актор театру –
Театру абсурду, де коні актори,
А трава – декорація, а сліди на піску –
Це лише літери абетки давно забутої –
Абетки тірсенів чи то пеласгів,
А вітер – це лише музика – музика забуття.
Над рівниною сліпого оракула
Авгуром чужим читаю книгу Неба,
Здивовано здоганяючи поглядом
Політ злиденного крука:
Вистежую чужинецьких варварів,
Випробовую гостроту стріли
Пальцями, що звикли до струн ліри,
Сагайдак і руків’я меча – шлях вершника,
Що не згубив торбу залатану
З рукописами пеанів-віршів
Про бабака-провісника:
Насвистів він мені пісеньку –
Пісеньку про майбутнє розстріляне –
Прийдешнє наше зле, неприкаянне,
Але не позичене, не загублене.
А на скронях чи то на кресах
Мох
В того самого дідугана кам’яного,
Що сторожить льох великий,
Що досі таки не розкопаний,
Не розкрадений, не розорений
Зайдами.
Цей загадковий Гарсія Лорка, слідами його укутаний філософським туманом думок, не менш загадковий Артур Сіренко. Дякую друже, гуманно і красиво, глибоко і пронизано як сьогоденням, так і минулим...
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, друже, за такий відгук і за розуміння моїх творів!
Дякую за відгук! Радий, що в мене є такі читачі... 
Вашу творчість
