Що б розповів вам мій захід сонця на скелястому пляжі Рієкки,
де не було нікого, крім їжі із супермаркету та спогадів двох людей?
Запах свіжих булочок, шурхіт піску та невидиме око Бога.
Відчуваючи на язиці смак помаранчів, свободу та всеможливості,
Я торкався повітря, теплого, ніби твоя долоня, чистого, як щоденник.
Вечір грав блюз кольору тихих хвиль,
голосом заблукалих підлітків
з відлунням мого щасливого сміху.
Довкола лиш скелі, на яких постало місто,
безмежний простір Адріатики.
Море, ці скелі, і спогади рідних облич.
Заплющивши очі, я знав, що не залишусь сам, зі мною – мої голоси.
Тоді – і донині вони говорять наступне:
-Сашко, це свобода, чуєш, хапай її. Ти ж так її прагнув.
-Чекаю на тебе вдома.
Рівень суму вимірюється щастям, і навпаки.
Сумую за вами, мої голоси. Ношу вас у потаємній кишені серця.
Звільняю для вас вечори, присвячую вірші та сни.
Доївши останню булочку,
підношу до губ металеву гармоніку
і, вкотре зігравши "до",
повертаюсь на вписку.
осінь 2015