Солоний вітер, сонце б’є в чоло,
Штурвал самотній, підняті вітрила.
Я мрію іноді піти на дно,
Коли терпіти вже немає сили.
Мій компас збитий, рація шипить
Перед очима тільки небо й море.
Та варто їх заплющити на мить
І чую: ніжний голос щось говорить.
Я вдома. Ти кричиш мені про щось,
А за вікном шумлять машин мотори.
Та відкриваю очі - все здалось.
Я знову бачу лиш морські простори.
Я десь ніде вже хтозна скільки днів,
Повний вперед прямісінько в нікУди.
А в голові мільйон важливих слів,
Які при зустрічі мабуть забуду.
А в нОчі, коли зовсім не до сну
І зорі не дають мені спокою,
Я мрію: от би ти оцю красу
Колись могла побачити зі мною.
Русалки кличуть, я б пішов до них
І сонце душить, хочу прохолоди.
Зробити варто лиш глибокий вдих
Й стрибнути в крижану солону воду.
Та бачу раптом стежечку стару,
Що бачив тисячі разів до цього...
І розумію: ні, я не помру.
Я повернусь, бо мені є до кого.
