Вона була готова позбирати
Розбитий вщент янтар твоїх очей,
А ти вже, мабуть, звик, не дивлячись, вбивати
І тішитись з її недоспаних ночей.
Злітали з уст твоїх відточені слова
Й бешкетно-ніжні зверхні поцілунки
Не лише для неї. Так п'янила тебе весна:
Тоді пускали бісики і співали юнки.
Це все було. І більше не вернеться.
І полум' я з дерев зривається додолу,
Кричить із ним нутро, до сонця рветься,
Вона в тобі знайшла його осколки, залиті кров'ю.
Ти ж знаєш, що й сам колись зламався
Під тиском чужих, взятих з романів, фраз.
Ти й сам крижанів під снігом, по світу метався,
Коли сон чудесний так раптово зів'яв.
Ти біг за тією, що погасила зорі,
Або лиш мізерний шанс заново все почати,
Був готовий в пекло, прірву чи солоне море,
А знаєш, хмару легше наздогнати.
Не змусиш серця битись, як тобі завгодно-
Ти робивав чужі об скелі і душив руками.
І серед них одне бажало жити гарячково:
Вона несказане почула й побачила твої шрами.
Дикий плющ вився-зеленів у її очах,
І смілива пісня латала поранені крила.
Ти її втратив, чуєш, але не зламав:
Вона на згадку лишила частину свого світила.
