«У серці моєму сутінки
Падає сніг на замети спогадів…»
(Мікі Рофу)
Цієї зими,
Коли думки про Вічність
Перетворюються на кристали води,
А спогади сплять під снігом,
Як спить табличка глиняна
З письменами пташиними
Про муралів снів та веж
Двох каламутних річок.
У серці моєму сутінки –
До весни,
До першого підбілу весняного,
Сутінки
Білими плямами на крило передбачень –
Пророцтв жебрака старого
Світу на межі моря.
Годую старого крука – птаха Феба
Чи словами про смерть,
Чи думками про Нескінченність,
Про нетлінність субстанції
Отої – нематеріальної.
Годую. З руки.
Чорного вісника.
Агов! Ви – катари,
Сучасні альбігойці Сарматії!
Шукайте собі прихисток
В країні знаків зруйнованих,
Добрі люди у мандрах –
А ви у дворище,
Де замість коней
Впрягають у сани пустище
(Бо зима! Бо таки холодно!)
Нам – жебракам з подертою свитою…
Хіба грітися шаблею,
Якщо вже кузні не розпалені,
І міхи діряві зітхань повні,
І ми не ковалі, а бондарі –
Діжок для вина світу сього
У цьому селі мірошників…
Дякую за відгук і розуміння! 
