В мереживо сплітаються слова,
В ажурні строфи і куплети,
Вони звучать, як струни арф,
Чи як у небі зоряні кларнети.
Лиш доторкнешся цих сплетінь,
Тоді уже не помічаєш,
Як далі тягне в глибочінь,
Де перли мудрості збираєш.
Який багатий дивний світ,
Такий незримо невпізнаний,
Він відкривається в душі,
Хоча близький, а все ж незнаний.
А пралісом іде ВОНА,
Суниць у жмені набирає
І знає, що цей ліс її,
Як друг від ворогів сховає.
Бо він не зрадить, він же свій,
І він живий, у нього добрі очі,
Їй все знайоме тут: пеньки,
Кущі, дерева, поторочі.
У древнім Римі, в Сіракузах,
З античними героями стрічалась,
Пливла по річці Геракліта,
В провалля під землю спускалась.
Прометеєм була і Сізіфом,
Котилась з гранітними брилами,
Тонула в морській глибині,
Як Ікар з восковими крилами.
І десь під свинцевими водами
Крізь товщу на сонце дивилась
Та в храмі, що зронив ключі,
За людей і державу молилась.
А над нею у небі високому
Обгорілої віри хрести,
І хоч холодно там, але твані нема,
Глибина — потайбічна сестра висоти.
(Далі буде)