Земля, стомлена, темніє. Сонце позбирало
Проміння останнє, немов стрічки багряні.
Щоб показати сяйво далких зір, блакить неба сховало.
Скільки ж тих, хто життя не цінує, воно зігрівало.
Сонний вечір, і тільки ледь чути лагідний спів
З уст вдови - в тій хатині не звучав давно сміх.
Хто скаже : чия то провина, що батька дитина
Не бачила, що хтось керувати долею його посмів?
Дивна ніч : під супровід вітру та ходить поміж вікон,
Де не погасло світло. Там за сина мати молила.
Найменша про брата питала : чомусь ніяк не приходив сон.
Чому ж їй не можуть відповісти? Чому гасне у їхніх очах вогонь?
Нарешті все затихло, заховались навіть зорі, темно.
Цього не помітив лише той юнак : він повернувся нещодавно,
Звідки не повертається майже ніхто. Була висока ціна :
Той не побачить тих, за кого боровся : зір забрала війна.
Скільки ж часу пройде, доки зникнуть дитячі сльози?
А оглушливо-німий крик матерів?
Не візьму вони ти, хто обіцяв вижити, за руку.
Скільки ж їх : хто без права, а все гасить ліхтарі?
І це вже майже звичка - говорити :"Це ненадовго.
Ми усі за мир." Скоро й зовсім нічого не буде видно,
Окрім спалахів сотень вистрелів там, угорі,
Замість зір - ті прекрасні, та останню знищимо ми.
Війна - в лабораторії людській експеримент,
Що з-під ладу вийшов, заплямував наші імена.
Помилка - так, не страшно, але та далеко не одна.
Чи побачимо схід до того, як дістанемось дна?
Квіти зів'яли, та чи дочекаємось весни?
А їм все байдуже : в них цілий космос, аби зруйнувати.
Не залишимо від світу нічого ми,
А він позбавить нас права називати себе Людьми.
