Ти живеш, але минають дні як вічність.
Ти наче в снах додому йдеш,
і звук сирени уночі лунає в голові.
Ти зі сльозами на очах
згадуєш всі довоєнні дні...
І кожне свято,
що провели в сім'ї,
а зараз ні...
А зараз... ти не плануєш місяць.
Не знаєш, як ти житимеш
вже через тиждень, може й рік...
Чи будеш зустрічати літо...
після надмірно довгої весни.
Ми всі в очікуванні... завершення війни.
Так хочеться проснутись.
Так хочеться щоб ця війна була як сон.
Та ж ні... І це реальність!
Ми ще не звикли жити в унісон!
Вже стільки назв цієї божевільної війни.
Ці гради, смерчі, байрактари.
Ніч в вогні...
Ще скільки українців на війні?
Збудують мир та повернуться до сім'ї?
Що ж... вкрадене життя...
Воно ще є... І як не сумно,
але ми побудуємо своє нове.