То были дни, когда солнце
огибало окраины города.
Дни спокойствия, дни равновесия.
О чём ты думал тогда, король?
Что тебя мучило, что утешало?
Было у меня время, чтобы всё изменить.
Знаки, которые могли предостеречь.
Была женщина, что говорила
словно от имени всех непрощённых.
Говорила, будто срывала бинты
для свежей перевязки.
То были дни, когда солнце стояло над нами,
словно корабль над утопленниками.
Дни, когда мы присягали в верности
липам на тихих дворах.
Дни, когда так важно
было заговорить после молчания,
после обиды – нестерпимой, как пение над покойником.
Это, король, то, что останется от нашей обороны.
То, что забирают с собой люди, оставляя
город, в котором похоронены их семьи.
Тихо теперь, король, на землях, где разгорался твой голос.
Пусто на равнинах, откуда ушли беззаботные дети.
И только луна висит над тобой, как нательный крестик,
потерянный в июльской реке.
И вот она выходит к тебе, и снег ускоряет
утиный свой шаг. Двигайтесь, снега, ускоряйся, сердце.
Одинокий король покидает свои владения.
Дети несут хоругви, женщины устилают
головными платками тебе дорогу.
Погонщики ветра гонят свои стада с побережья.
Нам не будет холодно посреди зимних полей.
Нам сядут на плечи птицы, принимая
нас за подсолнухи.
Давай вернёмся вслед за солнцем, король,
вернёмся домой.
Возводится утро, как дом.
Точится время.
Раскрываются книги.
День за днём прибывает солнце,
день за днём чеканится сердцебиение.
День за днём ясней становится её почерк,
ближе становится голос,
допустимей молчание.
(Перевод с украинского)
----------------------------
+ + +
Це були такі дні, коли сонце
оминало околиці міста.
Це були дні спокою, дні рівноваги.
Що тобі думалося тоді, королю?
Що тебе мучило, що втішало?
Був у мене час, аби все змінити.
Були мені знаки, які мали б застерегти.
Була жінка, яка говорила так,
ніби говорила від імені всіх непрощених.
Говорила, наче зривала бинти
для свіжої перев’язки.
Це були дні, коли сонце стояло над нами,
мов корабель над потопельниками.
Дні, коли ми присягали у вірності
липам на тихих подвір’ях.
Дні, коли таким важливим
було заговорити після мовчання,
після образи – нестерпної, ніби спів над померлим.
Це, королю, те, що залишиться від нашої оборони.
Те, що забирають із собою люди, покидаючи
місто, в якому поховані їхні родини.
Тихо тепер, королю, на землях, де займався твій голос.
Порожньо на пустищах, звідки пішли безтурботні діти.
І тільки місяць висить над тобою, ніби натільний хрестик,
згублений у липневій ріці.
І ось вона виходить до тебе й сніг прискорює
свою качину ходу. Рухайтесь, сніги, прискорюйся, серце.
Самотній король залишає свої володіння.
Діти несуть хоругви, жінки стелять тобі дорогу хустками.
Погоничі вітру женуть свої череди з узбережжя.
Нам не буде холодно серед зимових полів.
Нам сідатимуть на плечі птахи, приймаючи
нас за соняшники.
Повертаймось за сонцем, королю,
повертаймось додому.
Зводиться ранок, мов дім.
Точиться час.
Розкриваються книги.
День по дневі прибуває сонце,
день по дневі карбується серцебиття.
День по дневі зрозумілішим стає її почерк,
ближчим стає її голос,
прийнятнішим мовчання.
ID:
948000
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 17.05.2022 13:17:20
© дата внесення змiн: 17.05.2022 13:17:20
автор: Станислав Бельский
Вкажіть причину вашої скарги
|
