Катерина Калитко. Скажешь городу, и миру, и ремеслу…
Скажешь городу, и миру, и ремеслу:
ты немеешь, коль перед этим оглох.
Как штукатурка на церковной стене, сыр
наш язык. И ни один не будет правильным,
ни один не будет достаточно большим,
чтобы войну вместить; не будет лекарством.
Но хрупкое проговаривание в густой тьме
словно что-то объясняет о собственном месте,
о жгучем присутствии. Не хор и не соло.
Просто тихое золото – делиться голосом,
просто фитиль вспыхивает, что угрожал погаснуть.
Раскололась вечность на речь и время.
Есть надломленные и немного испуганные голоса.
Есть твоё молчание, твоё бессилие.
Вот в раковине тела шумит контузия.
Вот чужой цитаты козырный туз,
силлабический транс и шаманский ритм.
Оправдание страха по-настоящему
говорить,
перекатывая во рту шершавым языком
завязь правды, на вкус резкую до оскомины,
близость конца света, муравьиную зарю.
Слух тебя оставляет,
но я
говорю.
(Перевод с украинского)
* * *
Скажеш місту, і світові, і ремеслу:
ти німієш, якщо перед цим оглух.
Наче тиньк на церковній стіні, сира
наша мова. І жодна не буде правильною,
і не буде жодна достатньо великою,
щоб війну вмістити; не буде ліками.
Та крихке промовляння в густій пітьмі
наче щось пояснює про власне місце,
про пекучу присутність. Не хор і не соло.
Просто тихе золото – ділитися голосом,
просто ґнотик спалахує, загрожений згаснути.
Розкололася вічність на мову й час.
Є надламані й трохи налякані голоси.
Є твоє мовчання, твоє безсилля.
Ось у мушлі тіла шумить контузія.
Ось чужої цитати козирний туз,
силабічний транс і шаманський ритм.
Виправдання страху по-справжньому
говорити,
перекочуючи в роті шкарубким язиком
зав'язь правди, на смак різку до оскоми,
кінцесвітню близькість, мурашину зорю.
Слух тебе полишає,
але я
говорю.
