«Поле оливами
Густо сивіє –
Глянь, то розгортається,
То згортається віяло…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Ще думки наче зерна
Не падали в зорану землю історії
А вже повітря збирають міхами,
Ненаписані книги проростають з глини
У розломі між двома одкровеннями.
Гостинні солом’яні хижі
Нагадують зіккурати –
Сходинки в Небо, назустріч Місяцю,
Туди, де танцюють маски,
Які одягає темрява
На обличчя своє незворушне.
Так співав очерет:
Тут дізнаються сенс
Слова гіркого «повернення»
І посолять окраєць
Після.
Наче синя риба лагуни тропічної
Небо з мене змиває спогади,
Свою долю називаю трояндою,
Бо забув імена.
Малюю пейзажі
Попелом.
Дарую ці картини сумні
Перелітним крукам.
Виднокіл посипаний сіллю,
Синьоока печаль
Дарує мені
Ключ.
Стільки смутку навіює цей Ваш вільний вірш-роздум. Якщо пейзажі намальовані попелом, - це страшно, навіть моторошно. Надіюсь, що це чисто моє таке сприйняття.
Вірш сподобався, бо перечитую ще і ще.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відгук! Ц мене сумні твори - мало веселого в цьому світі і в ці часи.... Тому пишуться такі сумні твори.... Чи може я просто сумний аоет....
Дякую за відгук і розуміння! 
