Алеями оновленого парку
Блукала дівчинка із песиком малим.
Він був пухнастий, наче біла хмарка.
Гарнесенький. І звали його Тим.
Ґав не ловив, крутився, наче дзиґа.
Дівча сміялась з нього аж до сліз:
"Еге ж, мій любий, ти б потрапив в книгу!
Є книга Гіннеса. Якби ж іще підріс.
Жвавішого за тебе ще немає
Звірятка, що стрибає до небес.
Ич, сміливіший навіть алабая!
І ти, Тимко, найкращий, вірний пес!
Їжак побіг, дивись! Чудний, вухатий.
Йой, він як подушка маленька для голок!
Куди прямує той? Мабуть, до хати.
Лякати нам не треба його, дог.
Мій песику, та ти ж такий невтримний.
Не лізь в калюжу! Хрюха ти чи хто?
Он літо вже…А нам з тобою зимно.
Постій! Ой, мокрі ж лапи на пальто!
Ракет нема. Лише вогні ліхтарні.
Світати скоро буде. Йти нам час.
Ті гойдалки нові такі вже гарні!
Усміхнено так дивляться на нас.
Файнесенько на них би покататись
Хотілось би, та в райський треба сад.
Цукрову вату їсти нам і гратись
Чому не можна тут? Бо вбив снаряд.
Швиденько розправляймо, песик, крила,
Щоб з хмар дивитись, як тут на землі
Юрко, мій брат, і мама моя мила.
Я дуже рада, що вони живі".
26.10.2022
Вікторія Манойленко
/фото з відкритих джерел Інтернету/