Ходить в сутінках дика зима.
Підбирається до стінок мозку,
Мучить тугою тіло до лоску,
Гасить світло з останнього воску
І, здається, мене вже нема.
Подих схоплює невідомість
І на видиху досі сльози.
Нема віри в нові прогнози.
У кістках вже живуть морози.
Не земля тут, а невагомість.
Під ногами нема опори.
Моє тіло, немов примара.
Наді мною зимова хмара.
Йде із тіла остання пара
І навколо все дикі гори.
Обіймаю себе до крику.
Я побуду в цій ямі болю
Поки знову здобуду волю,
Поки знову піду по полю
Приручати зиму цю. Дику.