З поезією я здружився
Відтоді, як її пізнав.
Здається, що я народився,
Щоб вік із нею проживав,
Аби я жив разо́м із нею
На цьому світі кожну мить,
Немов зі справжньою ріднею,
З якою не припало жить
Мені у цім житті земному,
Коли покинули мене
Батьки, спровадивши із дому.
Либонь, в них серце кам’яне,
В якім, немов сірник, згоріли
Батькі́вські, теплі почуття,
Якими зовсім не схотіли
Зігріти ріднеє дитя.
Та ти, поезіє, надіюсь,
Мене не кинеш вже повік,
Й коли вже навіть зістаріюсь,
Кінця доходитиме вік.
Адже в мені ти оживляєш
Найкращі думи й почуття,
Лихі ж натомість умертвляєш,
Спровадивши з мого життя.
В мені палким вогнем палаєш,
Поезіє, ти кожну мить
І, що б не сталось, надихаєш
Не просто жити, а творить,
Аби, як припиню я жити,
Життя переступлю поріг,
На цьому світі залишити
Душі своєї частку міг;
Бо ж ми не просто, щоби жити,
Прийшли на світ, скажу тобі,
А щоб творити й залишити
На нім щось гідне по собі.
Євген Ковальчук, 27. 06. 2020
ID:
983327
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Вірші поза рубриками
дата надходження: 15.05.2023 20:27:59
© дата внесення змiн: 15.05.2023 20:27:59
автор: Євген Ковальчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
