Лиш темно-бузковим стікають роси
Під ноги у зношених черевиках.
А Смерть натирає іржаві коси,
Щоб глибше ввійшли на стиках,
Щоб різали тонко і філігранно,
Щоб кров витікала, а плоть боліла
І щоб аж від гір й до океана
Дрижало повітря, земля тремтіла
І мружились очі, від сліз солоні,
Бліді, наче небо, дитячі очі...
А скільки замучено у полоні,
А скільки пропало посеред ночі
В підвалах, окопах, на барикадах,
В лікарнях, у танках, річках, лісах,
На площах, дорогах і на парадах...
Всі - тіні у цих очах...
І темно-бузковим стікають роси
У море дитячих криків.
А Смерть натирає іржаві коси,
Щоб легше виймати з стиків...
