Він писав їй повідомлення тисячами,
ділився мріями й говорив про ідеї,
засинав із просонніми дзвінками
і прокидався з думкою про неї.
Він душу засипав компліментами,
відкривався безстрашно все більше,
був поруч завжди – не моментами,
він був такий не схожий на інших.
І все навколо оживало в яскравості,
набиралося кольором теплого ранку;
вона потонула в його пильній цікавості,
він був, наче лицар казкового замку.
Вона відчувала всю щирість у погляді,
у кожному слові і навіть у реченнях,
вона зачаровано слухала спогади,
де він був не раз сильно обпечений.
Їй дуже хотілося закутатись у дотики;
для теплих обіймів замало і вічності.
Вона не шукала пояснень і логіки,
приймала його помарки й погрішності.
І ці почуття не спалили миттєвості,
а кожний їх сон був обнадійливим.
Вона відчувала спокій у єдності –
він був єдиним її заспокійливим.
Вони були поруч із самого рання,
тримались за руки – до всього готові.
Вони говорили на мові кохання,
вони говорили на мові любові.
