*****
Ой, ти, серце, не тужи.
Тужиш чом? Мені скажи.
– Тужу, бо уже пройшло
Літо, мов і не було.
Лагідне воно тепло
Із собою віднесло.
Небо хмарне, задощить,
Мабуть, через певну мить.
В ранішній і ночі час,
Також ввечері у нас,
В нашім краї, де я й ти
Разом по життю іти,
Мов приречені, бува,
Прохолодний повіва
Вітер. День свій час збавля,
Ніч його лиш прибавля…»
Серцю ж я кажу в ту мить.
Це не привід, щоб тужить.
Осінь же прийшла до нас,
Бо її настав вже час.
Й зовсім то не дивина.
Та також іще й вона
Нас порадує теплом
Сонячним. Його обом
Нам з тобою принесе
Літо бабине. Й усе
Вколо забуяє знов
Пишним цвітом так, немов
Влітку, так, як і торік,
Так, як майже кожний рік.
Євген Ковальчук, 07. 09. 2020