|
Рід Потяків – давній гуцульський рід, що в старовину володів землями в районі нинішніх сіл Шешори, Шепіт, Снідавки, а також південніше – в районі нинішніх сіл Грамотне, Гринява, Перкалаба. Символами роду були крук та гілка горобини. Основні кольори вишиванок – червоний та чорний. Гасло роду: «Все минає, крім неминучого». Ще в VIIІ столітті рід розділився на дві гілки – Потяків Шешорських і Потяків Перкалабських, між якими довго тривала суперечка про главенство (посада ватажка роду у Потяків споконвіку була спадковою) – яка гілка роду є старшою і головною і яка має право на посаду ватажка роду, аж поки в 1132 році на раді старійшин роду в замку Чорного Птаха, що стояв тоді на горі Стовпні (що на Гринявах) не було ухвалено, що ватажком роду буде почергово людина з Потяків Шешорських, а потім з Потяків Перкалабських, що досі неуклінно виконується. Розділення роду на дві гілки відбулось внаслідок народження у Всеслава Потяка в 764 році двох близнюків – Горивітра та Вогнецвіта, яка виросли і стали славетними ватажками, але між якими почалось суперництво (що рідко трапляється серед близнюків) і Вогнецвіт вирішив відокремитись і переселився на Гриняви. Оскільки виникло дві гілки роду, що мали власних ватажків, які вважали себе ватажками всього роду, а не гілки, то рід мав два замки – крім згадуваного вище замку Чорного Птаха або Нового Замку, був ще замок Самотнього Вовка (Старого Замку), що стояв на горі Чорний Грунь (хребет Ігрець). Рід Потяків чи не єдиний гуцульський рід, родовід ватажків яких зберігся повністю починаючи з IV століття і був записаний в XVI столітті в «Книзі Воронового Крила» ченцем Іпатієм Гойським (1497 – 1576). Історики дружно вважають цю хроніку псевдоісторичною та легендарною, хоча окремі ватажки роду Потяків згадуються в візантійських джерелах, зокрема в «Аварських війнах» (Πόλεμοι των Αβάρων) Теодора Граматика. Нині ватажком роду є Петро Потяк з Шешорів – він визнається Радою гуцульських ватажків та Судом Ведмедя як і його спадкоємець Дмитро Потяк з Грамотного.
Про походження роду Потяків зберіглась легенда, згідно якої в часи правління князя карпів Світодана ІІ Камінь на Шляху (12 – 43) в лісах на горі Ґреґіт жив величезний вепр, що нападав на селища сірооких людей та колиби сповнені овечого тепла. І прийшов чорночубий хлопець в білій сорочці в ті краї, і здолав того вепра списом у двобої сильних і «потяв його тіло», і приніс його плоть та шкіру в офіру богу Сонця, капище якого стояло тоді на хребті Соколівський. Мовляв, «потяв він плоть вепра», звідси і Потяки. Але філологи в цій версії походження назви роду сумніваються. Розповідають, що за той звитяжний подвиг сивочолий князь дарував йому землі вкриті травою та лісом, крилатий родовий знак та право бути в Раді Старійшин горян.
У гуцулів є така приказка: «Всі ми князівського роду». Чи не найбільше ця приказка відповідає роду Потяків – ватажки Потяків неодноразово ставали князями, засновували цілі князівські династії білих хорватів чи родичалися з князями захмарного краю. Рід Потяків згадується в «Книзі Чорного сонця», що була складена в 362 році, коли князь білих хорватів Боєслав І Сильна Рука підкорив племена карпів та бастарнів і запанував у Карпатах. Тоді гуцульські ватажки мусили скласти присягу новому князю і поставити свої родові знаки під текстом присяги. Серед цих знаків першим стоїть знак, що символічно зображає крука – знак роду Потяків.
Найбільш відомою легендою про рід Потяків є легенда про князя білих хорватів Горислава І Гострий Спис (роки правління 505 – 514). Постать його вважать історики міфічною, але його ім’я знаходимо у візантійських джерелах, зокрема в «Хроніках імператора Анастасія» Теодора Македонянина знаходимо фразу «…і був з ними басилевс тих варварів Горислав Гострий Спис…» (…και ο βασιλιάς αυτών των βαρβάρων, ο Χόρισλαβ ο Αιχμηρός Δόρυ, ήταν μαζί τους…). Легенди розповідають, що після смерті князя Всевида V Тисові Ворота (497 – 505), що не мав жодного сина, білі хорвати зібрали Раду Старійшин на горі Ґреґіт (що була в ті часи сакральною горою) і обрали нового князя горян з роду Потяків, що був тоді чи наймогутнішим родом в Карпатах. Крім того постать Горислава Потяка була компромісною – рід Потяків тримався окремішно від основних коаліцій родів горян і жодна з ворогуючих спілок не отримувала таким чином переваги. Про його правління одна із легенд розповідає таке (наведу цю легенду повністю, бо вона того варта):
«Був колись в Карпатах славний князь Горислав Гострий Спис, син Яросвіта Потяка. І була в нього дружина Любомила з роду Джуманджуків. І народила вона йому сина Мирослава, славного юнака, найхоробрішого і найвправнішого в ті часи в Карпатах. Кожен хто здатний тримати в руках сокиру вставав перед ним на зібраннях, святах, ігрищах, в походах і на полюваннях. Мріяли про нього всі дівчата, і всі жінки жадали його. Але померла його мати і довгий час князь Горислав Гострий Спис лишався самотнім.
- Чому не візьмеш собі дружину? – запитав його син. – Краще було тобі жити з жінкою.
- Казали мені, - відповів князь, - що є в ватажка роду Мурґа Світозара, що живе на полонині Кінський Вогонь дочка краси неймовірної на ймення Зоряна.
- Не гоже тобі з сивою головою та в твоїх літах брати собі до пари юну дівчину, - відповів юнак, - Чому не візьмеш дружиною мудру жінку? Невже личить тобі вікувати роки з отроковицею баламуткою, у якої в голові одні забави?
Та не хотів того і чути князь, і поїхав він на полонину Кінський Вогонь, і провів там з тою дівчиною ніч і привіз її до свого замку і справив не гаючись весілля. А тим часом його син Мирослав мандрував горами, відвідуючи різні роди горян та збираючи для князя данину.
- Де твій син, княже Гориславе? – спитала молода дружина. – Казали мені, що є в тебе гідний і хоробрий спадкоємець.
- Воістину так, - відповів князь, - немає кращого сина ні в кого на всі імлисті Карпати.
- Поклич його до мене, - мовила молода княгиня, - щоб визнав він мене як дружину князя, визнав моїх людей як наших слуг, визнав мої скарби і багатства.
- Незабаром приїде він, - сказав Горислав Гострий Спис.
Зайшов тоді до князівських палат юнак і з великою повагою привітав її.
- Нехай буде тобі любов князя, - промовив він, - нехай твоїми будуть всі багатства і скарби князівські по праву кохання твого.
- Рада я, - відповіла молода княгиня, - що бажаєш ти догодити мені.
Була при тій молодій княгині красива служниця. Негайно відіслала княгиня служницю поговорити з Мирославом. Та не насмілилась служниця навіть наблизитись до нього. Тоді пригрозила молода княгиня, що вб’є служницю, якщо та не поговорить з юнаком. Якось пішов Мирослав зі своїми молочними братами Вячеславом та Доброродом, що завжди з ним були і в походах і в розвагах, на вершину гори Ротило, сіли вони там на Камені Мрій і почали грати на сопілках. Наблизилась до них довгокоса дівчина-служниця, але не сміла нічого сказати, тільки червоніла. Помітили це юнаки, коли пішов від них Мирослав, бо побачив він оленя з неймовірно величезними рогами.
- Про що ти жадаєш говорити? – спитав її Вячеслав.
- Воістину, не моє це бажання, - відповіла дівчина, а бажання дочки Світозара Мурги, що домагається дружби з княжичем Мирославом.
- І не кажи цього, дівчино, - відповів Вячеслав, - бо прогнівається княжич почувши таке і може вбити тебе. Про тебе саму, красуне, можу я поговорити з ним.
Відповіла на це дівчина:
- Згодна я, якщо насмілишся передати йому це, коли зустрінешся з ним.
Так і було зроблено. І провела дівчина-служниця ніч з Мирославом.
- Добре, - сказала тоді молода княгиня, - не хочеш ти виконати моє прохання, бо жадаєш сама володіти ним. Смерть приймеш тоді від моєї руки.
Опісля цього постала служниця зі сльозами на очах перед Мирославом.
- Який тягар гнітить тебе, дівчино? – запитав він.
- Дочка Світозара Мурги погрожує мені смертю, - відповіла та, - якщо не виконаю її бажання і не зведу з тобою.
- Ах, ось як! – вигукнув Мирослав. – Добре, що ти була обережною! Навіть якби тричі кинули мене в палаючу ватру, так, щоб від мене лишився б тільки сірий попіл та прах земний, і тоді я б не дав згоди зустрітися з дружиною князя Горислава Гострий Спис – батька мого, як би не сміялись би з мене всі люди і не зневажали за це.
Після цього вирушив він в похід на кутригурів, що в ті часи часто ворохобили Карпати. Похід проходив через землі союзних тиверців. І було з ним п’ятдесят воїнів. Радісно зустрів його князь тиверців. Були в того князя пси-гончаки на вепрів, пси-гончаки на зайців і пси-гончаки на оленів, та будь-яку здобич першими здоганяли Добрин та Швидкий – пси княжича Мирослава. І в який би бій з кутригурами не йшов князь тиверців, всюди першим був Мирослав.
- Що це коїться, княже Гориславе? – запитували горяни. - Чи не прогнав ти сина свого Мирослава з Карпат? Смертю заплатиш ти, якщо він не повернеться назад!
Дізнався про це Мирослав та й повернувся в гори. Прийшов він в замок Самотнього Вовка і радісно вітав його тамтешній народ.
- Погано робиш ти, Мирославе, - казали йому, - що не хочеш взяти собі цю жінку. Для тебе росла вона, а не для старого сивого князя, що не здатний більше продовжити рід!
- Зле говорите ви! – відповів Мирослав і пішов до покоїв тої ж служниці і провів з нею ніч.
- Смерть буде тобі, якщо не здобудеш для мене цього чоловіка! – сказала тоді служниці княгиня Зоряна, дочка Світозара Мурги.
Повідала про це служниця Мирославові.
- Що робити мені? – запитав Мирослав і побратима, і молочного брата свого Вячеслава.
- Я зумію спровадити цю жінку, так, що не посміє вона навіть помислити про тебе більше.
- Стануть твоїми тоді мій вороний кінь, мій гострий меч і мій золотом шитий сардак, - відповів Мирослав.
- Не прийму я цих подарунків, - відповів Вячеслав, - якщо тільки не стануть моїми твої мисливські пси.
- Отримаєш і це, - відповів Мирослав.
- Тоді я їду на світанку на полювання на гору Котилинець, - сказав Вячеслав.
А стоять на тій горі і досі дві величезні кам’яні брили, що нагадують білих корів.
- Ти теж їдь туди на полювання, - сказав Вячеслав, і нехай присилає до Двох Білих Корів служниця свою повелительку.
Так і трапилось. Сказала служниця молодій княгині, що їде Мирослав на полювання і зупиниться біля Двох Білих Корів. І довго тягнувся час для княгині до самого ранку. Вранці поїхали вони в двох – служниця та княгиня на зустріч з Мирославом, та побачили Вячеслава.
- Куди їдеш ти, блуднице? – запитав Вячеслав. – Що тобі робити тут, як не поспішати на побачення з молодим княжичем? Вирушай додому і лишайся осоромленою!
А потім повернувся Вячеслав разом зі служницею до дому Мирослава. Але побачили вони, що їде до того ж дому молода княгиня.
- Що ж, сказав тоді Вячеслав, - низька жінко, хочеш ти знеславити князя білих хорватів? Якщо зустрінемось ми ще, то вб’ю я тебе і про все розкажу князю. Воістину негідна княжити та, що соромить свого князя по хащам, ідучи на побачення з іншим чоловіком.
- Я ще плисну кухоль крові тобі в обличчя! – вигукнула тоді княгиня.
А тим часом повернувся князь Горислав додому з ловів, ще раніше повернулись люди Мирослава, що лишився в пущі полювати один.
- Де мій син? – спитав князь.
- Він не прийшов додому. – відповів Вячеслав.
- Горе мені, - сказав князь Горислав, - що лишився мій син сам-один в пущі, а стільком людям він зробив добро!
- Ти оглушив нас, коли говорив про свого сина, - промовила королева.
- Як не говорити мені про свого сина, - промовив князь Горислав, якщо не відшукати в усіх Карпатах сина, який був більш до душі своєму батькові. Всі люди в Карпатах поважають і люблять його. Надто багато чоловіків прагнуть його дружби, надто багато жінок прагнуть його кохання, тому нелегко мені порозумітися з сином.
- Але не домогтися йому від мене того, чого він прагне, - сказала молода княгиня, - зустрічі зі мною і ганьби для князя. Не залишуся живою, коли й надалі буду терпіти його. Тричі хотів відвести мене до нього двій кметь Вячеслав нині вранці, тричі я ледве врятувалась від нього.
- Прокляття вустам твоїм, низька жінко, - сказав князь Горислав, - бо говориш ти олжу!
- Доведу я тобі це, - відповіла молода княгиня. – Почну співати я половину пісні, подивимось, чи пасуватиме їй його пісня.
А тим часом повернувся додому Мирослав і сушив одяг біля вогню, бо просякло його вбрання негодою. І був біля нього Вячеслав і паяц князівський Співомов. Так заспівав Мирослав, бо стояв тоді над горами холодний день:
Холодно серед подихів вітру
Будь-кому, хто пасе стадо Велеса…
І підхопила його пісню молода княгиня:
… Навіщо стадо пасти
Без білих корів і без зустрічі з коханим…
- Таки правдо то! – вигукнув князь Горислав.
А сидів біля князя кметь на ймення Всеволод Міцна Рука.
- Всеволоде! – сказав князь Горислав, - спис Мирославу і спис Вячеславу.
І схопив тоді Всеволод важкого і гострого списа. Одним ударом простромив він наскрізь Вячеслава, а потім вийняв з тіла списа і другим ударом вразив у груди Мирослава. Зіскочив тоді з місця паяц і третім ударом тоді вбив Всеволод паяца Співомова.
- Доволі, Всеволоде! – вигукнув помираючий Мирослав, - забагато вже погубив ти людей!
- Воістину пощастило тобі стати на суд богів, бо не знайшов ти нікого більше спокусити, окрім моєї жінки! – сказав князь Горислав.
- Зла олжа опанувала тебе, княже, - відповів юнак, бо вбив ти без вини намарно власного сина. Присягаюсь твоєю владою і зустріччю на яку я поспішаю – зустріччю зі смертю, не винен я в цьому злочині. Це вона прагнула мене з того самого часу, як з’явилась вона в твоєму домі, і тричі проганяв її Вячеслав, щоб не прийшла вона до мене наодинці. Воістину, на Вячеславі немає провини, за яку ти вбив його.
А тим часом чорний крук схопив душу паяца Співомова і відніс її на дах дому. І почала тоді сміятися Мара. І вигукнув помираючий Мирослав:
- Відпусти, чорний круче, душу паяца, нехай не сміються над ним люди і темні сили!
І померли в цю мить всі троє. Віднесли їх тіла до іншого дому і провів князь Горислав біля них три дні і три ночі. І зайшли тоді в цей дім княгиня Зоряна та кметь Всеволод Сильна Рука. І заспівав князь Горислав таку пісню:
Холодно серед подихів вітру
Будь-кому, хто пасе стадо Велеса.
Навіщо стадо пасти
Без білих корів і без зустрічі з коханим.
Холодний вітер
Перед домом героїв,
Мертві воїни лежать поміж мною та вітром,
Немає мені спокою:
Дивитись на сина
У кривавій сорочці його.
Горе мені – вбив я сина
Із-за жагучої жінки.
А тим часом зібрались кметі білих хорватів, що їх очолив побратим Мирослава Доброрід. І виломили вони двері в дім і вбили Всеволода мечем. А молода княгиня Зоряна, побачивши кметів з мечами кинулась на ніж, що ховала вона в рукаві плаття. Вихопив тоді князь Горислав свій меч і вигукнув:
- Битва ця, на жаль, без хороброго Мирослава, поруч зі мною не судилось йому вже битись.
Тут кров пішла в нього з горла, він впав і помер. Ось таке люди розповідають про князя Карпат Горислава Гострий Спис.»
Але, судячи по всьому, рід ватажків роду Потяків не урвався після цих трагічних подій, хоча на князівський трон білих хорватів були обрані ватажки інших родів горян. Ватажком Потяків став молодший брат Горислава Гострий Спис, якого пам’ятають в Карпатах під іменем Боривітер Зачини Ворота. У подальші чотириста років історії ватажки Потяків ще двічі володіли короною білих хорватів і тричі родичалися з князями Карпат. Зокрема, самі Потяки розповідають в легендах, що до роду Потяків належали князі білих хорватів Всевид VII Великий Щит (618 - 622), що збудував низку потужних замків на карпатських перевалах, які так і не змогли здобути авари та Світозар І Залізний (671 - 695), якого в ті часи вважали наймогутнішим з усіх слов’янських князів. Але більше ватажки роду Потяків були славні не короною, а військовими звитягами – не раз і не два вони очолювали військо горян в боротьбі з аварами, що починаючи з 563 року неодноразово шарпали Карпати. Так у 568 році військо білих хорватів і союзних з ним уличів очолив ватажок роду Потяків Котикамінь Дужий, що влаштував засідку на війко аварів в долині річки Чорної Тиси і вщент їх розгромив. Завдяки цій перемозі білі хорвати відстояли свою незалежність від Аварського каганату. Князі білих хорватів шукали підтримки серед різних родів гуцулів і неодноразово родичалися - одружувалися з дочками карпатських ватажків. Так дружиною князя Світозара ІІ Тура (720 - 733) стала Ладомира Золотокоса – дочка Горигляда Потяка, а князь Любомир ХІ Нестримний (848 - 863) одружився з дочкою Семиграда Потяка Щастибогою Синьоокою. Цей шлюб поклав край ворожнечі кількох гуцульських родів і припинив чергову війну між горянами, яка щойно знову спалахнула. Шлюб відбувся в замку Синьої Квітки, що стояв тоді на горі Михалків біля нинішнього Косова і належав роду Некрила. Весілля уславилось своєю бучністю і про нього згадується в «Легенді про Дітей Імли» - буцімто на це весілля прийшов жрець Дажбога і проголосив пророцтво про князів білих хорватів. Не дивлячись на те, що цей шлюб був політичним, він виявився на диво щасливим: подружжя полюбили одне одного і в них було десятеро дітей – шестеро синів і чотири дочки і всі вони уславились доброчинністю, красою та мудрістю і мали щасливу долю як на ті страшні часи. Радником і правою рукою князя Добромисла V Одноокого (863 - 899) був боярин Благодар Потяк. У ті часи рід Потяків став чи не найбагатшим з усіх гірських родів по числу чорних комолих овець та чалих рогатих корів.
Після того, як влада князів білих хорватів розтанула як сніг навесні, і саме ім’я білих хорватів призабулося, як призабудеться колись все, рід Потяків зберіг свою силу і вплив в Карпатах. Про це, зокрема, крім переказів, свідчить грамота, яку одержав Благовид Потяк від князя галицько-волинського та короля Русі Юрія І Львовича на право володіти землями, охороняти кордони і вершити суд. Ця грамота досі зберігається в археологічному музеї Флоренції, але як вона потрапила туди – невідомо. Є версія, що ця грамота була в приватній бібліотеці Савонароли, що крім всілякого іншого збирав слов’янські старожитності.
Серед Потяків не було жерців та волхвів язичницької віри, тому християнство Потяки прийняли одними із перших серед гуцульських родів ще в 1053 році, коли більшість гуцулів продовжували сповідувати політеїзм – хто потайки, хто відверто. І серед Потяків були затяті прихильники нової віри: проповідники, священики, церковні діячі. Так отець Євхаристій (в миру Данило Потяк) (1204 – 1276) був священиком в нинішніх Кутах (тоді це селище теж існувало, хоч і називалося Городище). Він чимало доклав зусиль для християнізації Карпат і десь заховав в горах скарби та архіви князівського намісника під час монгольської навали Батия в 1241 року. Скарб той так і не був опісля знайдений. Крім цього він збудував першу церкву в Жаб’є, яке судячи по всьому тоді вже існувало. Ця церква, що носила ім’я Івана Хрестителя не зберіглася, навіть точне місце де вона стояла невідоме – церва згоріла в 1352 році від удару блискавки. Його перу належить книга «Псалми святих останніх днів» про яку згадують в хроніках монастирів гори Афон (Греція). Зберігся навіть невеликий уривок з 62 псалма в перекладі на грецьку мову (… Κύριε, είσαι το στήριγμά μου στις ημέρες της Εσχάτης Κρίσης… - Господи, ти опора моя в дні Страшного Суду…»). Пишуть, що спонукала його до написання цієї книги татаро-монгольська навала, яку він назвав «нашестям племен Гога та Магога». За цю книгу тодішній митрополит Антіохійський Феокліт проголосив його єретиком, але загалом церква не погодилась з цим. У XV столітті наставником монастиря Манявський Скит був отець Димитрій (в миру Хома Потяк) (1395 – 1469), що прославився своїми проповідями і благочестивим життям. Він уклав для монастиря новий статут, заборонив монахам носити важкі вериги і варити на продаж чорне пиво.
У XIV столітті серед Потяків були відомі кушніри – зокрема, Данило Потяк (1312 – 1387) та Іван Потяк (1347 – 1390) – їхні знамениті хутрові вироби (а в ті часи Карпати були багаті на хутрових звірів) продавались навіть в Угорщині та Сілезії. Зокрема, князь опольський Болеслав ІІ (1300 – 1356) з Верхньосілезьких П’ястів носив мантію виготовлену Данилом Потяком.
У XV столітті серед Потяків були люди, які з гір переселились в Передкарпаття, зокрема в Кути та в Солотвин і зайнялись соляним промислом. Микола Потяк (1401 – 1489) був чи не найвідомішим солеваром свого часу. Його сіль цінували за чистоту і продавали через Тисменицю та Галич. Він виготовляв вісім сортів солі, серед них знамениту сіль «Зерна Землі і Неба».
У бурхливому XVІІ столітті відомим став Степан Потяк, що був серед ватажків карпатських повстанців 1648 року. Його подальша доля лишилась невідомою, як і долі багатьох інших майстрів шаблі та бартки, що виринули нізвідки і канули в Лету. У 1673 році до Карпат докотилася Польсько-турецька війна, і з загонах карпатського ватажка Білоголового, що боронили край і віру були Остап Потяк та Григор Потяк – рідні брати, хоч і не схожі між собою – один коротун, інший велетень, один рудочубий і веснянкуватий, інший чорноокий. Роки їх життя невідомі, розказують тільки, що в молодості вони вівчарували на полонинах Чивчин, що звуться Альбин та Добрин. Були Потяки і серед опришків. Так з загонах Василя Баюрака (1722 – 1754) був Семен Потяк, що ходив Карпатами з крісом та барткою аж до 1773 року і згинув вражений серед ночі блискавкою на горі Довбушанка. Про нього розповідають, що він мав срібний перстень з зображенням лева і мідну сопілку. І коли грав на тій сопілці, вдягнувши перстень на великий палець, то тікали з дому всі щурі і миші.
Григор Потяк (1754 – 1836) займався в Карпатах городництвом. Він був першим, хто почав в Карпатах вирощувати помідори (і доволі успішно) і останнім, хто вирощував ріпу, хоча всі вже перейшли на картоплю. Він був впевнений, що картопля горянам тільки шкодить, а ріпа корисна і лікувальна. Він вивів новий сорт чорних помідорів «Карпатський ведмідь», нині забутий, нажаль. А сорт цей мав дивовижний смак плодів і давав урожай навіть і умовах високогір’я.
Наприкінці ХІХ століття почав сою роботу громадський діяч Василь Потяк (1850 – 1924), що працював у Жаб’є в «Комітеті рятунковому Гуцульщини», який допомагав бідним в роки неврожаю та стихійних лих, був у товаристві «Сільський господар», належав до Української радикальної партії. В часи ЗУНР він очолював місцеву владу в Жаб’є і зорганізував гуцульський курінь УГА. Після війни жив самітником в горах і написав книгу віршів «Лихо в горах», рукопис якої зберігається в літературному музеї в Осло (Норвегія).
З початком Першої світової війни чимало Потяків потрапили у самий вир історії. У лавах Січових Стрільців у так званій «штурмовій бригаді» воював Любомир Потяк (1881 – 1915), що загинув в бою під Болеховом. Никифор Потяк (1890 – 1956) воював стрільцем 72-го піхотного полку Австро-Угорської армії, потрапив в москальський полон під Галичем, з полону його звільнила Українська Революція. У 1918 році він був в Січових Стрільцях армії УНР, потім в 1-му саперному полку армії УНР, воював аж до 1920 року, після поразки УНР перейшов румунський кордон, де був інтернований. Після звільнення виїхав до Франції, де жив в Бордо під іменем Франсуа Легре і займався гончарством. В часи Другої світової війни він був в лавах Французького руху опору – в загоні макі «Еффрене», що діяв в районі Марселю. Нагороджений Орденом почесного легіону. На старості літ написав мемуари, які потім спалив. Похований на кладовищі «Ле ублі», що в Леспар-Медо.
Мало кому відомо, що герой пісні «Я крук, чорний сотник УПА…» мав свого реального прототипа – Івана Потяка (1919 – 1953). Псевдо Чорний Крук будо в нього з’явилося не випадково – чорний крук – давній знак роду Потяків. Його загін воював за волю на Верховинщині, здійснював рейди мало не по всіх Карпатах, потім перейшов до Чорного лісу, де і поліг в бою з карателями 19 жовтня 1953 року.
Під час першої хвилі еміграції до Канади Потяки переважно осідали в провінції Манітоба і займалися рільництвом. У Вінніпезі жив і працював Северин Потяк (1895 – 1986), що в 1924 році мав відповідальну посаду в мерії міста, опікувався газетою «Український голос», захистив у 1975 році дисертацію з квантової механіки на тему «Теорія нейтрино» в Університеті Саймона Фрейзера.
Історія не закінчилась – триває бурхлива доба. Комусь та випаде розказати про нових героїв вже нашого часу, що належать до давнього гуцульського роду Потяків…
ID:
989994
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 29.07.2023 12:26:03
© дата внесення змiн: 30.07.2023 00:39:48
автор: Артур Сіренко
Вкажіть причину вашої скарги
|