Так вправно твої губи креслять лінію,
яку перетнувши— вагаюсь.
Повернутись до тебе спиною:
шепотіти, що більше не каюсь.
Ти на сповіді знову сміялася,
Довівши до сказу святих.
Поки ніч спопеляла й вірила,
Я робив, все новий, оберіг.
Прокидаючись, марив попелом,
Мов батіг, наганяли гріхи.
Ту любов, що заїли ми коливом,
Розпустили за вітром птахи.
Знову губи начертять лінію.
Й під черговим забутим вікном,
Я в руках триматиму лілію,
Розбиваючи скло чолом.
