Закохавсь у Свічку Торшер.
В ту, що у сусіднім вікні.
Мало від кохання не вмер,
ніби й сам горів у вогні.
Як сідає сонце і ніч
накрива все чорним плащем,
він впізнає між сотень свіч
ту, свою, що спалить ущент.
Хай би відстань хоч якою була,
хай хоч хто б поміж них стояв,
він би з нею згорів дотла,
нею жив би і з нею вмирав.
Мів би сніг, чи лило б дощем,
чи найшла б хмара грозова,
дивиться, де Свічка сходить плачем,
хилиться додолу її голова.
Але з місця він ніяк не зійде,
ані кроку він не зробить у ніч.
Може й свічка його зовсім не жде
й не почує, хоч би як не поклич...
Хоч візьми й розетку спали,
хоч би з відгорілим шнуром...
Та чи разом бути б могли,
поруч за тим самим вікном?
Чи палив би хтось їх обох?
Чи не стало б питань ще більше?
Чи якби горіли удвох,
хтось би не горів яскравіше?
Мав Торшер думки отакі,
хоч тьмянів за Свічкою світ.
Й поки поринав у думки,
в Свічці догорав її гніт...
В день останній Свічка з вікна
полум'я здіймала увись.
Тихо помирала вона,
а коханий просто дививсь...
01.10.2023.
