Чорне сонце у темні часи
обпікає нас болем від втрати.
Це не сльози - краплини роси,
бо нам нІколи ридма ридати,
Чорне сонце заслало зеніт...
Нема страху - уже відбоялись.
Йдем по лезу війни сотні літ,
ідучи ще ніколи не крались,
а сусіди ж далебі загрались
в богів світу. Ох, бісові ж діти!
Треба ж було так землю залити
кров'ю тисяч, мільйонів убитих
без вини! Просто так змордували,
генокод в ДНК убивали,
нас за мову не раз ґвалтували,
і як тільки могли катували.
Ми ж бо й далі по лезу ішли
і росли-проростали, цвіли...
Солов'їну любов'ю плекали,
Україну ж бо серцем кохали.
Ми жилИ! Ми тут завжди були!
Ми тут будемо і після всього ,
скільки б ви не шипіли й ревли
вам не знищити вічно живого
українського роду!!! Святого...
Ні, не сльози... сніжинки в теплі
розтопились. Малі рученята
гріють сніг, що летить до землі,
щоб тепліше було на нулі,
щоб зігріти хоч подумки тата.
...Чорне сонце не гріє солдата...
