не питай, не чіпай, вже не трахай і
не води до ворожок та знахарів,
не шукай в мені вади чи огріхи,
не ховай мого звіра у погреби.
не кажи, що дражню чи біснуюся,
ти ж ці мари про мене зі сну узяв:
ніби хтиві лабети і любощі
вмить заповнять бездонної згуби щем.
зрозумій, що нутро моє лютеє,
не приборкаєш рухами скутими,
ані криками, ані благаннями,
як не пізно, і час ще не згаяний,
поміж хіттю і болем минулого,
може, врешті ці ґрати зруйнуємо?
може, врешті зіграєм на рівних ми?
раз повірили в душі споріднені.
не водися з ревницями сучими,
я за гнітом докорів не скучила!
я тужу за тобою розхристаним
і не праведним, в пошуках пристані.
подаруй мені волю увʼязнення,
хоч нитками серця наші звʼязані,
не дозволь мені вдень задихнутися,
а вночі загасати, як в бунті вся.
бо свавілля моє — не притичина,
це і пристрасть, і вогник вже звичні нам.
тож не треба надарма полохати,
як насправді звемося «закохані»…
