Не утікай, бо потім буде пізно.
Чужа земля мов пеленою огорне.
Назавжди з друзями і рідними нарізно.
Воно блистить, але воно чуже …
Пам’ять бува тримає ланцюгами,
Кричить, звивається, немов крилатий вуж,
У сни вривається обрізками – думками,
Волошками і колючками руж …
Чужина має чим так міцно обійняти,
Хоч не обійми це, а надміцний мішок,
В котрий швиденько хоче поскидати
Вправних дорослих, талановитих діточок …
Куди ж поперли золоті мільйони,
Не озираючись, не добираючи слова,
Уже й не мрії, а якісь прокльони,
Уже й та рідна – мов якась чужа …
Ще на словах «хоч завтра та й додому»,
А погляд вже потуплено униз,
Ще на словах «наче поставив кому»,
А у житті - "ну десь там після криз … "
Перелік криз ніхто вже не зупинить,
Як треба, то придумають нову,
Туди на Захід щось так міцно хилить,
Життя прямої намальовано криву …
………….
Оце ж тепер, коли останні миті,
Навіщо клясти щось, навіщо цей обман,
Навіщо антураж – волошки в житі,
Уявні черги наднових прочан?