Я за народженням — проста собі людина,
Але в життя ввійшов незвичний кавалер,
Додав у сіру повсякденність краплю дива:
Відтоді біг мого буття навік завмер.
Однак за вигоду доводиться платити:
Нестримна спрага вихолоджує нутро.
Аби не почуватися як в Антарктиді,
Повинна пити теплу чоловічу кров.
Одначе, остогидло паразитування,
І більш не тішать сила, вічність і краса.
Все кидала та обіцяла: "Це востаннє!"
В наступну ж мить я — проти волі! — йшла назад.
Та донеслася чутка про одну чаклунку.
Чи в Конотопі? А чи пóсеред Карпат?
Надія в мертвім серці забриніла лунко,
Тож я пішла крізь хуртовини й листопад...
Свій порятунок відшукала біля моря.
У білій мазанці. А побік — всохлий клен.
Чаклунка показала, як лозину морять.
І як звивають, щоби вийшов амулет.
Втім, річ, яку сплели мої незграбні пальці,
Стара закинула безжально у вогонь.
Кривавлять очі та шепочуть губи: "Зжалься!"
Вона лиш мовила байдуже: "Охолонь".
А потім ми чекали довго й нудно,
Зори́ли, як із берегом милується прибій...
Терпець урвався. По життю я — не марудна!
На стихлім попелищі у золі леткій
Я відшукала свій "кулон". Він став залізним!
І тої ж миті зникли чарівниця й дім,
Натомість в небі різко крикнув буревісник:
"Здійсниться бажане. Ти амулет надінь!"
