Ще вчора воно обережно, навшпиньках, підійшло до мене, ніжним вітерцем cтало пестити щоки й волосся. Я посміхнулася йому й зраділа, наче дитина, від того, що пробуду разом з ним довгих три місяці.
Літо, літечко… Як я чекала на нього в дитинстві! Тоді наставали канікули і можна було поїхати до бабусі.
Літо пахло свіжоздоєним парним молоком корови Лисуні, щойно скошеною травою, упереміш з м’ятою, материнкою, деревієм, ромашкою та звіробоєм… Навіть кізяками з вигону, що необережно лишила якась корівка з череди.
Увечері літо влаштовувало мені концерт; зліва, від ставка, чувся цілий жаб’ячий оркестр: «кум-ква», «кум-ква» чулося звідусюди. А справа, від лужка, де випасали домашніх тварин, коники збивали своїми лапками піну на ромашках і дзюркотіли, як оглашенні!
Матіола, що росла в бабусиному садку, зачаровано піднімала голову, розплющувала пелюстки, струшувала з себе пізню росу і так звабливо пахла, що у мене макітрилася голова!
У такі часи я любила лягти горілиць на траву та рахувати зірки на небесному куполі. Ще вони не падали з перевернутого неба (таке бувало в серпні), і тому їх начіплялося так багато, що, здавалося, заспівай от зараз соловейко – і від акустичного ефекту цього оперного співака кохання розлетяться зорі на маленькі друзки-скельця і, потрапивши до дитячого серденька, залишать одвічну любов до цього Божого світу назавжди! Так воно й сталося!
Літо завжди приходило з дарунками! Воно посміхалося до мене то карими очима дозрілих звабливих вишень, то червоними вустами соковитих полуниць та їхніх посестер – грайливих суничок. А яке ж духмяне варення варила надворі бабуся: ставила декілька цеглинок, робила саморобну плиту, клала дров, запалювала вогонь – і починало воно булькати в тазку. На нього зліталися всі бджоли села й божеволіли від тих пахощів: вони також любили солодке. Ех, хіба можна зрівняти його з сучасними магазинними смаколиками! «Не те пальто», - сказала б моя бабця, якби була жива…
Бабуся – це ще один дарунок літа. У шкатулці її серця надійно зберігалися всі мої дівочі секрети, адже недаремно була вона в роки Вітчизняної війни партизанкою! Саме на неї я рівнялася, коли мені було зовсім непереливки. А бабця ревно молилася за мене, коли я була маленькою; вона ж благословляла в далекі світи потім, як і пізніше хрестила маленькі лобики моїм двом крилам – донечкам.
Літо приносило мені нових друзів, нове кохання й нові розчарування. Але все це загартовувало мене, робило більш сильною та менш довірливою. Просівало їх на своє сито й навчило відрізняти зерно від полови, а сурогат від справжнього, непідробного. Іноді це відбувалося через страждання, скорботи та сльози. Але ж ці сльози – літній дощ, а він не буває холодним. Теплий дощ – катарсис, що змивав мої дитячі та юнацькі гріхи, обнуляв і відновлював зранену душу.
І знову я скакала, мов молоде енергійне лоша; а то, бувало, сідала на мотоцикл, який довірливо давав якийсь сільський хлопчина, закоханий у мене по самі вуха, - і гайда вперед: чи то битим шляхом, чи по полю, чи по відкритій трасі. Я мчу, а вітер шумить у вухах, а хлопець, мабуть, читає молитви за моєю спиною, тільки просить: «Збав газу! Та збав, кажу тобі, газу! От дурна!»
Так я знижувала адреналін; але одного разу таки врізалася «Явою» в яблуньку, що росла біля ставка… Більше мотоцикла мені ніхто не давав. Та я вже й не просила.
Літо, літечко… І перші поцілунки, і перші «люблю», і перші «пробач…» Хтозна, яким би було моє життя сьогодні, якби перше кохання виявилося щасливим… «Тоді б не було нас», - сказали б мої дві доні та мале онучатко Алісонька. «Ні, усе має бути таким, як є», - думаю я.
З нетерпінням чекаю на нього й зараз. Сьогодні для мене літо – це море. А море – то вічна любов! Спочатку Чорне в Криму, а потім водойми Єгипту, Польщі, Туреччини, Еміратів… Не повірите: у мене й досі підтинаються ноги й паморочиться голова, коли бачу безкрає, безбрежне, безмежне, безкінечне море. Начебто вже й два закордонних паспорти помережані штампами, ніби небо зорями. А мене все магнітом тягне в незвідані краї, куди ще не ступали мої ноги, де ростуть не бачені ще мною екзотичні дерева, де ще лежать на поличках місцевих магазинчиків не куштовані ще мною фрукти.
Спостерігати за красою та мінливістю чистого, як сльоза, моря, де плавають чудернацькі рибки, де хвилі кохаються з полуденним сонцем, що палко цілує та пестить їх своїм промінням, - одне задоволення. І під владою того палкого кохання теплішає норовлива водойма, змінює свій колір індиго на світлий, ніжний, та такий прозорий, що кожен камінчик можна злічити.
Люблю лежати в шезлонзі й крізь пальмові віти дивитися на небесний звід, на білі хмарки, схожі на ватні пластівці, що пливуть і тануть десь там, за горизонтом. Тут, «як та пташиночка на дроті», спочиває моя «стомлена душа». А ще пальми люблю за те, що коли Ісус в’їжджав на віслючкові в Єрусалим, мешканці стелили Йому під ноги листя цього величного дерева.
Годинами б дивилася на стрімких чайок, що ширяють у просвіті дерев, бо ж моє ім’я в перекладі з грецької значить «чайка».
Хочу, щоб літо ніколи не закінчувалося. Та все має початок і кінець. «Ще трішки – і літо покине тебе надовго», - кепкуватиме з мене читач. Але для мене воно не закінчиться, бо завжди можу залишити все – і гайда туди, де ніколи не буває зими! У Бога все під контролем, і все підвладно Творцеві!
Літо назавжди оселилося в моїй душі: воно в музиці, що нагадує спів пташок і плюскіт хвиль; і в радості сприйняття світу; і в донечках, що надихають на життя; і в маленькій Алісоньці, «дівчині молодій», - моїй чотирирічній онучечці.
17.08. 24
ID:
1020303
ТИП: Проза СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 19.08.2024 00:08:13
© дата внесення змiн: 22.08.2024 20:16:45
автор: Лариса Журенкова
Вкажіть причину вашої скарги
|