У місто уже завітала луна твого осіннього голосу,
Дерева стікають ляскою вологою слів
Вібруючим шепотом
В обійми твоєї уваги й чутливості.
Записуєш, аби нагадувати
щовечора після роботи
(собі)
Ким ти є,
Тягнутись до того, ким ти захотів стати.
Така пора, що вікна плачуть,
усе плаксиве таке,
ніжне, розлите, обвітрене.
Обійняте духом, що спустився до річки
Пухкою хмарою -
показує нам, Божим дітям, невігласам
Як близько може бути Небо.
Так жадливо питаю в баритону твого осіннього голосу :
що є поезія, і що нею не є?
Чим вона є, якщо не
Чуттям,
народженим серцем у земних грудях,
Та структурою
форми твого знання,
На яке ти вдягаєш, мов на вішак,
полотно народженого імпульсу.
Я запитую про поезію,
Та насправді питаю про тебе :
Чи є хоч щось, що не говорить у цьому місті про тебе?
Я відчуваю, як ти живеш у кожному цьому слові і погляді,
в кожному правилі і в кожному винятку,
у прагненні досконалості,
І у відчаї її неможливості.
Люба осінь, скажи, як так трапилося, у яку мить
життя звузилося до ширини його зіниць?
