Я не знаю, хто в цьому законі лишиться забутим.
Хтось іде, щоби грати, а хтось – щоб спустити курок.
Ти – живильний струмок. Я – солодкість п’янкої отрути.
Ти – даруєш життя. Я – тобою придуманий рок.
Я не знаю, як вийти, хоча пам’ятаю де двері,
Де застигла одвічним питанням чужа далечінь.
Ти - смішне кошеня. Я – загибель зухвалих імперій.
Ти – усмішка облич. Я - журба, що прийшла без причин.
Я не вірю словам, що у вчинки не підуть ніколи.
Я не вірю звитягам, що друзів стирають сліди.
Ти завжди за плечем. Я постійно блукаю навколо.
Ти - божественний сад, а я змій, що отруїть плоди.
Я не вийду тебе зустрічати до краю дороги.
Я не буду останнім, хто в руки вбиватиме цвях.
Ти - величні міста. А я - збиті блуканнями ноги.
Ти - володарка дому. Я – гість, що шукає свій шлях.
Перед дивною долею я не впаду на коліна.
Не благатиму свіжого вітру для порваних крил.
Ти - вогонь у ночі. Я - лиш тіні, що зникнуть у стінах.
Ти - безсмертна, як вічність. Я – пам’ять порослих могил.
Я не перший, хто зробить стрибок на шляху до поразки.
Разом з літом палатиму, щоб стало жарко зимі.
Ти летиш в далечінь. Я укотре прямую у пастку.
Ти – світанкова тиша. Я – постріл, що служить пітьмі.
Я не стану в мовчанні покірно чекати на страту.
Я не буду тремтіти, коли ніч накаже піти.
Ти – надія на ранок, а я – гіркий присмак розплати.
Ти народжуєш сміх. Я дарую печать німоти.
І в кінці, не дійшовши до раю, що нам обіцяли,
Я, нарешті звільню того звіра, що серце п’янить.
Тобі пишуть пісні. Мене вкотре вони розіп’яли.
Ти для них новий день. Я – лиш бажаний образ на мить
