І частина
Вечір зоряний накинув палантин,
Вітер заховавсь в опале листя
І до ранку сонно так притих,
Місяця краєчок уже близько.
А вона стоїть все край дороги –
Вигляда того, хто в її серці,
І стоятиме отак аж до знемоги...
Люта війно, у твоєму герці
Загубився той, кого чекає,
Й сльози ллє вона і день, і ніч,
І не знає, бідна, ще не знає,
Що прощальний буде в неї спіч.
То вже потім... А сьогодні вірить,
Що побачить милі рідні очі,
Відганяє в засвіти зневіру
І не вірить в сни свої пророчі.
Тихо повертається до хати,
Голову кладе на подушки...
Ох, якби ж він міг уже те знати,
Що вона готує пелюшки…
Б'ється під серденьком їх кровинка...
Як же хочеться сказати це йому!
Засміється росяна краплинка –
Тільки б пережити цю зиму'.
Вранці знову вийде на дорогу
Погляд зболений спрямує в синю даль,
Віджене і сум, і всю знемогу,
І журбу, і зранену печаль.
Здійме руки до небес в молитві
І попросить в Бога одного:
– Збережи життя коханому у битві,
Поверни мені живим, живим його!
ІІ частина
... Вже зима сховалась за лаштунки,
Й набирає прав своїх весна...
Сняться милого щоночі поцілунки,
Та нема його, ой довго вже нема...
Раптом біль пронизливий, глибокий...
Це синочку вже у світ пора.
Будуть вдвох... Уже не одиноко...
Й чорна хмара в снах, немов мара.
Народивсь здоровенький – у тата.
Закричав, здалось, на цілий світ...
Чубчик чорний, карі оченята,
Усміхнувся, ніби слав привіт.
А зі степу вже летіла звістка:
Чоловік загинув у бою.
Плакала слізьми широка річка...
Він – Герой й наза'вжди у строю.
Не побачить він свого синочка,
Не погладить по малій голівці,
Не посадить з ним того дубочка
І не пройде з ним вже по доріжці.
А вона всі виплакала сльози,
Що текли гіркими полинами...
Геть відкинула страшні громи і грози
І за двох живе тут, поруч з нами...
