Ти сьогодні прийшов так незграбно, немов
Ніколи ще досі не чув про любов,
І слів не знаходиш сказати мені
Про те, що так мучить тебе уві сні.
Ти хворий на те, що зовуть параноя,
Боїшся, що більше не буду з тобою.
Вночі не заснути, мій вірш цитувати…
Чи можна ж отак безпросвітно кохати?
Ти знову прийшов під мої жовті двері,
В руках в тебе квітка, сім слів на папері.
Кладеш, оглядаючись, в двері признання
Й троянду червону в знак свого кохання.
Ти зникнеш раптово, як тінь уночі
З широкою посмішкою на лиці.
Для мене залишиш у дверях сім слів,
Які мені скажуть все, що ти хотів.
Я ніжно візьму записку до рук,
Розкрию і стану читати вслух,
І в серце ввірветься знайома вже фраза:
«Я все ще закохуюсь в тебе щоразу…»
А далі продовження знову нема.
Якщо так захочеш – придумай сама.
Але мені далі нічого не треба –
Я також не зможу жити без тебе.