Жалюгідний холод пронизує тонкою ниткою стомлене розпашіле тіло. Кожна його клітинка тремтить, ніби скрипкова струна, від пекучого холоду. Багряніє за лінією горизонту. З’являються перші клапті палючого світла. Вони нестерпно ріжуть повіки, що немов наповнені свинцем. Адже звикли вони до цілковитої темряви. Волога полоще босі ноги, а ті, замерзлі, нічого не відчувають. Спину сковує путами чекання, мозок напружений... Нарешті викочується рожевобоке багряне сонце. Свинець з повік виливається в росу. Срібна її хвиля перекидається по всій траві. Свинець її захоплює в полон, заливає, змиває, зливається із кольором ріки. Підіймається біловусий туман. Цнотлива річка видихає його, дивного, непрошеного, свинцевого гостя. Вітер вщух. Він боїться потривожити цю неймовірну симфонію. Високо в небі дзвенить спів першої птахи. Її акорди ллються по всьому полю і розбиваються об проміння сонця. А воно пробирається в свідомість і надиктовує правила майбутнього дня. Темрява вже давно зникла. Сонце злизує холод та вологу з тіла. Пригріває ще сильніше. Під його теплом тане свинець на траві, зникає непрохений туман. Квіти розтеліпують свої пелюстки та чекають перших гостей із піднебесся. Пісня звідтіля лунає ще дзвінкіше. Від того дзвону пламеніє в душі. І серце виплигує з грудей. Очі та тіло вже прокинулися. І тепер кожна клітиночка тягнеться до тепла. Встрибнувши в льодяну, пекучу, світанкову воду, змиваєш із себе залишки ночі. Викупуєш, виганяєш місяць та впускаєш сонце... Доброго ранку!