Мій янгол заблукав в пітьмі, понівечив свої він крила
Посохлими гілками дерев, що посадив я у саду своєї віриї.
Деревам час давно цвісти, але на них не сяють квіти –
Тріпоче на гілках лиш листя почорніле.
Навколо морок небуття...
Отруєний тим шелестом я бачу знов видіння.
То лине світло віри крізь темряву життя.
Та сад мій все одно осяюють лиш тіні
Пекельних мук душі, що так стомилася чекати провидіння.
На утлому човні, думками суму оповиті,
Перепливають в забуття і грішні і святі.
У ковдрі мороку зникає усе, чим їх сади цвіли на цьому світі,
Сухе гілля та листя облетіле – все щезне в небутті.
Невже у тому зміст життя, щоб спалахнувши,
Не лишити по собі нічого, ні думок ні тіла?
2.04.08
