"Що найдорожче для людини? Кожний подумає про різне.
Але беззаперечно - це Сонце! Сонце... і Темрява Ночі...
Вічні антагоністи. Вічна боротьба. А людина завжди між ними,
як між молотом і наковальнею. Тому люди, напевне, і ідуть
в Вічність, найчастіше, вранці так і не дочекавшись першого
Променя Сонця..."
Ніч опустилась на землю тихенько, -
В сяйві місяця, в трелях нічних солов'їв.
Спала літня жара помаленько...
Чудний смак на губах - я вже вишень поїв.
Тає від вишень на губах насолода.
Нічний вітерець бузком шелестить.
В саду наростає нічна прохолода...
І промінчик зорі задержався на мить.
Тіло від сонця та жари спочиває,
Вухо ласкає тихий шелест бузку...
Мабуть краще нічого в світі немає,
Як ніч зустрічати у літнім садку.
Та раптом змінилась мелодія ночі,
Мов магічна струна забриніла нараз.
Щось тривожно в кущах вишукують очі
І вітер сердито зривається враз...
Щось темне й важке на землю спустилось
І вишня тривожно раптом загула...
Сіпнулось серце та глухо забилось,
Ніби райский садок накрила чума...
Ну і підступна ти - чарівнице ночі.
Вабиш ласкою, легким вітерцем...
А потім грізно в кущах щось шепоче:
"Ти застинь і впади перед моїм лицем."
Ти хочеш, щоб душа тобі двері відкрила
Та бурю впустила в свою келію...
Подальш... від гріха, душа вже знялася на крила
І я пред... тобою теж устою...
Я руки підняв і очі до неба, я звів,
І серцем за обрій далекий полинув.
Я сили й підтримки від сонця схотів
І сонце з'явилось десь за хвилину...
Обрій далекий загорівся вогнем,
Хоч ніч туманом моє тіло обмила.
Та перший промінчик ударив мечем
І в чарівниці-ночі відрубані крила...
... Я промінчики сонця в руках затискаю,
Душею і серцем до нього я лину...
Усе найдорожче, що в світі маю -
Це сонця промінчик та дощу краплину...