Тобі боляче.
Ніби крізь тягучу масу нервів пройшов електричний струм.Твої нерви - метал?Я кщо так,то лише золото.Золоте серце чомусь не здється мені реальним,на відміну від золотих нервів та платинового мозку.Ти ж розумієш,що я маю на увазі,правад?Ні,я не можу просити тебе про розуміння.Не зараз.
Тобі важко.
Які ж лицеміри ті люди,що іронізують з напівлегенди-напівказки про змученого грішника Сізіфа!А я навіть не бачу твого каменя,не знаю,який він.Ти старанно маскуєш його майже невимушеними жартами й іскристою посмішкою,а на моє чергове запитання відповідаєш:"Усе добре".І позбавляєш інших можливості понести твій тягар на собі.Хоча б часточку його.Хоч на кілька хвилин.
Тобі страшно.
Ти весь - напруга.Боїшся зробити неправильний крок.Порадитися не вийде:ти залишаєш свою біду в темряві.До кінця.Здогадуватися про щось можуть лише твої навушники,останнім часом ти майже ніколи не розлучаєшся з ними.Хоча,може,й вони не знають:ти добре вмієш видавати жарт за правду і навпаки.Але я-то знаю,що тобі страшно.Точніше,відчуваю.Повітря пахне грозою,коли ти поруч.
Тобі сумно.
Ти ніби стаєш нижчим.Ніби пригинаєшся.Що це?Страх?Слабкість?Бажання самоти?Останнє маловірогідно,але все-таки...А ця неймовірно гнітюча таємниця печалі?Невже вона ніколи не розкриється?
Це неправильно!
Я піднімаюсь навшпиньки і наближаюсь до твоїх вуст.Відчуваю себе холодним склом.Ой...Чому так...боляче?
Я тримаю тебе,як можу,і ковтаю сльозу.Я заберу твій біль,до останньої краплини,до останнього вольта струму...Я відкрию тебе...
