Іноді..
Іноді опиняюся
на кордоні міста,
нібито ще за інерцією
тяглася, прив´язана
за пуповину життя..
Іноді,
здається,
втрачаю динаміку
і, щоб віднайти рівновагу
для кожнодення,
блукаю і знов опиняюся
на околиці -
на останнім кордоні міста -
на останній межі цивілізації
і на початку
первозданності...
Іноді..
Іноді уявляю себе просто деревом -
наприклад, здичавілою яблунею
у бозна якому й коли
покинутому саді -
(чи часом, не відголоски з Едему?) -
рожеві плоди
цієї яблуньки
так чомусь нагадують
своєю стиглою
і досконалою круглою формою
звабливі перса
таємничої, мов ніч, Ліліт -
(може, тому Адам спокусився -
і надкусив
цей заборонений
плід?)
Іноді..
іноді відчуваю
розполовинення
між світом цим і тамтим -
між світом Слова і Тиші -
і, може, тому
мене постійно щось тягне на передмістя,
коли покидаючи місто
з його останнім сірим фортпостом -
цвинтарним муром,
намацую, ніби осліпла,
на околиці ока
периферійно
точку зіткнення
світу мертвих і світу живих -
і тоді відгортається простір,
щоб...
щоб нарешті..
бачити збоку себе,
наприклад, сосною,
чий шепіт глиці
стає одинокою
вартовою тиші...
...або, може, відквітлою,
золотою осінньою липою,
чиє листя за листячком
злітає нечутно
і сиплеться ніби луска,
оголяючи з видихом
душу і тіло -
суть темних контурів -
і залишає між віттям
у спадок зимі
проміжки
для кришталевості мороку
й тихого сяєва
білого, сніжного.. -
...деревом-дівою,
що стоїть край стіни
на межі часопростору -
цвинтарним деревом,
що відцвіло,
відплодоносило,
стихло
і оголилося
в сутінках
згаслої осені...