Я б вічність слухала як падає на землю дощ,
Як розбиваються холодні сльози об німу реальність.
Блукала б між будинків, їх життів, між площ
І свято вірила б людини силу та її сакральність.
Зібрала б в жменю всі свої, твої й чужі прокази
А на світанку вітер все розвіяв би як спомин.
В людських очах немає щирості, вони блищать як стрази,
Ну а за блиском тим лиш кілограми втоми.
Взяла б за руку й відвела тебе в те місце,
Де ми по-справжньому буваєм справжніми як діти,
Де між сузірь буденної палітри
Так легко дишиться, так хочеться любити!!!
