Світлій пам’яті мого батька
Мартина Стефановича Костенка.
Так що ж тепер тобі там сниться?
Який, до речі бачиш сон?..
О, знаю: Божа таємниця,
Мабуть, Господній там Закон.
Можливо, сниться наша хата,
Що у війну ти нам зліпив,
І пес, і курочка чубата,
І жменька жита, що купив.
Хатина з вітром, під дощами
Текла, сіріла, як туман,
А ми сиділи під кущами,
Ховалися в старий жупан.
Який то страх!.. Голодні лиця…
Ворожий голос і наказ...
А ти мужнів, немов та криця,
Від болю в серці і образ...
Ти нас повчав: «Щоб в блуд не впасти, –
(Хоч грамоти ти мало знав!)
Чужого не займать, не красти!»
Нічого в світі сам не вкрав…
Вже мама теж пішла до тебе,
А ми... вже баби і діди...
Що ж, може, так воно і треба?..
Тож, скоро й ми підем туди!
II
Веде дорога сіра стрічка
На цвинтар, де багато втрат...
Ось тут лежить моя сестричка,
А десь в Туркменії – мій брат...
Вклоняюсь вам каміння й трави,
Прости нас грішних тут і там...
Ти з неба бачиш Боже Правий,
І нас читаєш по устам.
Твій дотик ніжний, навіть втішний,
Той давній біль у нас зціля,
Наш кожний гріх стає безгрішним
І матір’ю стає земля!
2008р.
