П.: - Краще б я тебе не бачив.
З.: - А то чого?
П.: - Сильніше хочеться до тебе.
Вже кілька тижнів я не чула слів,
отих, що ти мені ще в жовтні говорив.
Лише, коли востаннє подзвонив, -
більше години слухала я їх. Я не сумую. Ні.
Вони мені так швидко набридають –
слова і їхні власники разом...
Їх погляди, їх потяги, їх серця зов, -
а мене по частинах розбирають!..
… і я сама собі вже не належу.
Не хочеться ні з ким. І знову я одна, -
змивається із губ моїх брудна вода,
але відмитися від них ніяк не можу!
І в відблисках далеких зір вертаюсь я назад:
чужа безодня назустріч обійми розгорта.
Ти мальвою моє волосся заквітчав, -
і так негадано прийшла біда.
Ми мріяли любити й любили мріяти.
У своїх мріях-снах злітали в небеса:
і з пам’яті повік не стреться та краса,
легкий подих душі її буде леліяти.
Та то не тільки я: ми всі, немов не ми.
У пошуках давно загубленого щастя
не можем зупинитись. А на зупинці – казка.
Та ми в зоні відчуження і небезпеки. Спи.
Вважай за сон той час, проведений удвох,
а колись не жалій: бо всі на Землі грішні.
Давай надалі пити мед життя і їсти спілі вишні.
Того, що Бог нам дав, не забере ніхто.
9 грудня 2005 р.
