В траві маленька жвава мурашва
снує свою стежину метушливо,
якийсь корінчик має за поживу,
і так в Господнім світі вижива.
Ручайно світ з довкілля витіка,
притрушені росою з ночі трішки
прикрасили галяву сироїжки,
їжак на голки тишу натика.
Як затишно… Панує благодать,
немов у шкаралупині – горішньо.
Літа зозулина розкукує торішні,
щоб зайвини задарма не роздать.
У небосинь залюблені лани -
руками пахнуть, людською душею.
І думається інколи: невже ми
в житті своїм вандали, дикуни?
Чи ми природі гибельно - чужі,
що все довкіл плюндруємо і нищим?
Аїдів світ без верху і без днища-
в зникомості холодній на межі.
За небайдужість я в житті - понад усе,
бо душі в нас не зовсім лопухасті.
Коли дійдем від зверхності до щастя -
можливо, Бог від нищення спасе.
Ми вже, напевне, не дійдем - хоча б діти, чи внуки
Omega відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Важливе вже наше бажання щось змінити на краще в цьому світі.Ось, прикладом, як ми на цьому сайті - вчимося ж писати твори.Читайте наступний мій вірш про те, як я вчусь писати твори.Поет - вічний учень.
