І знову посмішка тривалістю в життя...
Я беззмістовність всіх своїх істерик зрозуміла.
Та ні до чого нам з тобою каяття,
я по очах читала - усвідомив, я кохати вміла.
Ти повернувся лютої зими,
Тоді, коли так часто гинуть квіти.
І, повертаючись, ти Бога про одне молив
Аби лиш тільки не навчилася без тебе жити.
Переступив поріг очей,
Постукав несміливо в серце.
Спокійно мовчки ти чекав:
Вже охололо, чи озветься?
Ти бачив іскри у моїх очах,
А я - твої волошки-очі,
Думки твої читала по губах
І мріяла про наші спільні ночі...
Пішов, чомусь, коли готова була дарувати мрії,
А повернувся лютої зими
Ти не відштовхував, але й не подавав надії
На те, що ти і я колись та й станем МИ
І знову посмішка тривалістю в життя...
Я беззмістовність всіх своїх істерик зрозуміла
Та світ без тебе - небуття
Чекала і чекатиму, бо вже без тебе не зумію...
