По ночах, як заснуть
жовті очі ромашки,
І дороги закриють
прострелені даллю світи –
Кроки міряє час –
невідступно, навально і важко.
До початку йому
цілу вічність належить іти.
Повертатися спогадом
в горем убите далеке,
що встає із землі
чорнотою голодних очиць,
підніма журавлів
в зазомбоване мороком небо,
і крізь час йде до нас,
і мовчить, і мовчить, і мовчить...
Та йому б розказать,
розкричати свій біль – а несила,
як несила в собі
цей нелюдський тягар волочить.
Як вмирали – не хліба –
зерняток вже в Бога просили,
як з Мадонн і Богинь-
у безумних голодних вовчиць!
Можна й далі отак,
затуливши історії очі –
ні імен, ні катів,
ні стражденних у муках облич.
Тільки правда жива,
і не може, й мовчати не хоче -
добуває з грудей
незотлілий від безвісті клич.
Хто сказав – не було?
Хто сказав, що ми маєм мовчати?
Крізь віки пропекло
те нестерпне погрозливе „цить!”
На цім світі й на тім
яничарам не буде пощади,
як прощення нема
за нечуваний той геноцид.
Хто сказав – не було?
Що була в Україні посуха?
Що то сам по собі
облетів нерозцвічений цвіт?
Правда мовила – ні!
А ти, світе, лиш правди послухай –
то була не посуха –
жахнувся почутому світ.
Час несе у собі
сивий спогад гіркий і нетлінний -
той, що прагли убити,
з життям в потойбіччя звести.
Нехай знають усі –
доки пам’яті –
бути моїй Україні!
Пам’ять вічна,
як світ,
як історія,
правда,
хрести.
