Дуже комусь треба, щоб моїй Вкраїні
стрічечки й віночок з голови хтось стяг,
щоб забула мову й пісню солов’їні,
і вербу й калину, й жовто-синій стяг,
щоб шаровари зняла
й гопак не танцювала,
і не їла сала,
вареників й ковбас.
Цукру щоб не мала
взимку замерзала,
плакала й благала:
«Пожалійте нас!».
Україні-ненці пропонують різне:
«водочкі» напитись, закусить «бліном»,
«хоровод» водити десь біля берізки
й заспівать «частушкі» з «масковскім» матючком.
Базари наводнили
торгаші-дебіли.
«Впарюють» щосили
чужинецький «бренд» –
то китайське диво,
то турецьке мило,
то німецьке пиво,
то всякий «секенд хенд».
Хочу, щоб Вкраїна в космосі літала
на своїх ракетах й літаках своїх,
щоби хліба й сала свого вистачало,
і, хіба дрібничку, брала у чужих.
Щоби карооко
і червонощоко
їздила в «Тойотах»
і на заздрість всім
на модерних нотах
кожної суботи
могла під караоке
співать вкраїнський гімн.
(1994)
