Між барвінків й черемшин
поет лежить,
над ним безпомічно кружля
мале незграбне солов`я,
а він лежить,мовчить,один.
Нема вже сонця, на грозу
ріка холоне,
і страшно враз темніє небо,
і вітер кличе,бо вже треба,
й шумить реве і рве лозу.
Верба над тілом похилилась,
заблагала,
слізьми прохала встати,
чом очі сил нема підняти,
й поета пестить заходилась.
І скроні й губи цілувать
почало листя,
за тебе ближчого немає,
й поета в зелень заплітає,
пора,пора,пора вставать!
І гримнув грім,земля задвиготіла
під труною,
ось-ось закриті очі затремтять,
та темні кучері злетять,
й душа поверне путь до тіла.
І блискавка сліпила мертві очі,
Вставай,вставай!
Холодна злива,мов збісилась,
невже даремно з небом билась,
й поета бог піднять не хоче.
Та раптом все завмерло вмить.
Живий,живий!
І серце квіти підіймає,
крізь сон він сльози проливає,
й не спить поет уже,не спить!
Та соловей порушив тишу,заспівав.
І сумно стало.
Коло поета в вербах вітер сів,
й від сутужної пісні затремтів
дрібним дощем плачу.
…не встав.
