Тебе забрала найкоротша літня ніч,
Щоб зайвий раз незайве нагадати,
Що час уже на зиму повернув,
І треба всім належне ще віддати,
Відкинувши заслінки протиріч.
А в хаті знову тепло гріє піч,
І знову - сніг. Нема кого шукати.
Узяв - заграв би. Ліг би - то б заснув.
Узяв - і ліг. І сон міцніш за ґрати.
І довше довгих думаних сторіч.
І маревом торкнутися до пліч
І стрепенутись - щоб почула мати,
Що ти - вже є, у ній, її відчув
Любов і згоду радісно чекати
Життя... Бо більш нічого, в цьому річ,
Немає, крім життя...
Ти не забув...
І нам не варто цього забувати...
Для мене не зовсім зрозумілий задум твору (з останніх строф). А от стиль твору своєрідний, цікавий, непростий, пошук "свого власного я" в поезії мені до вподоби. Браво!
Лариса Іллюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
я шукала привід для оптимізму десь всередині - цим і поясньється бажання поглянути на смерть, як на нове народження, мить появи душі у тілі, яке лишень формується, - якщо завгодно...І чекання нового народження...про те й останні рядки...
