Це не мій вірш. Це вірш моєї мами. Вона закінчила тільки 4 класи, але мудрістю і розумом вона перевершувала багатьох вчених. Її доля дуже важка. Мій дід - її батько пропав без вісті у війну. Вона пережила 2 голодовки. В 15 років її забрали в школу ФЗО через воєнкомат силоміць. В 16 вона вже працювала в шахті скреперісткою. Її 2 рази пересипало породою в шахті. Вона чудом залишилась жива. Все життя вона тяжко працювала. Завжди була в передових. Подяка - мінімальна пенсія і неповага до неї з боку правлячих бюрократів. Чому З Кобзарем у серці?. Тому що нічого не помінялось відтоді, як жив Тарас. Ці рядки - крик стомленої душі.
Не хотіла я писать,
І не можу я мовчать,
І скажу тому Петру,
Симоненку – ***
Як жили при вашій власті,
То які були нещасні.
Ми лежали на печі
І вірші про вас складали,
Комуністів – мучителів
Всіх ми проклинали:
«А у нашому дворі нічого немає
Ні корови, ні свині,
Тільки в хаті замість Бога
Висів Сталін на стіні».
«Батько Сталін на стіні –
Воші лазять по мені,
Ні укриться, ні послать,
Як це тяжко вспоминать».
«Батько Сталін, дай нам мила
Бо вже воші мають крила,
А як нас об’їдять,
Та до тебе полетять».
Так оце Петро, якщо ти знаєш
Так ми і жили:
Колосок в колгоспі вкрадеш -
На 5 років за грати сядеш.
А працювали ми за паличку,
Яку називали трудодень
Ми були такі голодні,
В комуністів ми просили:
«Дайте хліба хоч на день!»
Комуністи нас вчили
Сміятись з Бога і святих,
Вірші за їх вони складали,
А нас співать їх заставляли:
«Наше Рождество – снегом занесло,
Вот где наше Рождество!
Наша Пасха – выдуманная сказка,
Вот где наша Пасха!
Наша Тройца – в три шеренги стройся,
Вот где наша Тройца!»
Та ми співали ті пісні,
Які самі складали,
А ви фашисти нас за це
По тюрмах всіх саджали.
«Красна звезда тягне курей з гнізда!
По хаті серп і молот, а в хаті – голод!»
«Мамо, мамо! Де ж наш хліб?
Мої дітки, замовчіть!
Комуністи в нас забрали,
Щоб ми з голоду вмирали!»
А ми плакали, кричали,
Але не вмирали.
Бо прокляті комуністи
Магар нам давали.
Та скажи мені Петро,
Чи крючок стальний ти мав,
Щоб із заду витягати
Не полущений магар.
Я хотіла щоб і ви,
Усі комуністи,
Наїлися магара
І не могли сісти.
Я хотіла б щоб і ви
Крючки заказали
І щоб ви з своїх задів
Магар витягали.
Тоді може ви людей
Трохи понімали
І не мучили б ви так,
В могилу не клали.
І спустіться ви з щабля!
Станьте разом з нами
І побачите тоді як ви
Мучили людей, як їх обдирали!
А тепер ви кричите,
Що людей вам жалко
Ви віддайте людські сльози,
Що ви захапали,
Перевели їх в долари,
За кордони вклали.
Лазаренку Павлу
Я сказать що хочу:
Не смійся ти над стариками, не мани,
Свою воровану десятку
Собі на ліки забери.
Вітренко, Мороз і Симоненко
Та хитромудрий наш Ткаченко
Пишу я строчки вам тому,
Хоч біль я вискажу свою.
Ви такі, як дід щукарь:
Як красних він побачить у селі -
Зразу шлем він свій хватає,
Зірку причипляє,
Поки вискоче надвір –
А їх вже немає!
Коли дивиться убік – білі офіцери
Він із себе шлем знімає, у матню ховає,
Швидко флаг білий хватає і виходить
І не знає, що сказать, падає у ноги.
От такі ви щукарі:
Людей убивали,
В тюрми їх саджали,
Церкви ви валяли.
А тепер маски чорні натягли
І строїть церкви почали.
Комуністи, щукарі!
Зійдіть з арени
Невже вам того мало
Що ви наробили?
Із людських кісток, не ваших
Союз городили!
Світле будуще з крові нашої ліпили,
А із кож наших сухих
У гулагах, у Сибірі обув собі шили.
От якби ви своїм дітям
Про це розказали,
То мабуть би вони вас
Батьками не звали.
І скинули б галстук червоний,
Що ви начепили
І сказали: «Батьки наші,
Що ви наробили.
У крові людській невинній
Прапори красили!»
Я пам’ятаю 2 жовтня 44-й рік,
Як мама мене випроводжала
В ту бурсу, що призвав воєнкомат.
За руку вона мене держала
І боса по морозі шагала.
А за плечима – мішок.
А тепер я розповім
Наталкі Вітренко,
Як дітей у шахти гнали
У воєнні роки.
А ти собі здобувала
Доктора науки.
У концлагері тому, вашого Союзу
Нас було 120 душ, із сел забирали,
Ми були ще діточки, ви в шахту загнали.
Шахти були розрушені,
Затоплені водою,
А нас голих і голодних туди заганяли,
Щоб ви доктора науки собі получали.
За маленьку непокору
5 років штрафбату давали.
Строєм гнали нас у шахту
Співать заставляли.
«Идет война народная» - пісню співали.
Ми тоді були сироти нещасні
У нас не було ні батька, ні матір.
Тільки був комуніст
Палач – наглядатель.
Батьків наших ви тоді
На фронті побили
А з нас ви комуністи
«Тупоголових роботів» зробили.
Комуністи! Як багато вам сказала
Мною пережите.
Вспомніть зАйми оті,
Як ви нас душили
Як з хрущовськими торбами
По світу пустили.
Вспомніть, як людей
Налогами обкладали
Як не зможе налог віддать
Ви діток маленьких на двір викидали,
І розвалені землянки у їх забирали!
Я б писала і писала
Як би знала, що читать хто буде
Мої муки і страждання,
Мною не забуті.
Шкода, що не буде Українського Народного трибуналу. Крик душі Вашої мами - це свідчення звірств проклятого режиму. Вірно зробили, виставивши твори Вашої мами!
Валентина Курило відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Трибуналу, звичайно, не буде. Але я вірю в те, що кожен відповість перед вищим судом за свої діяння. Дякую Вам.
Як схожа доля ця доля на долю моєї мами. 4 класи грамоти. А розуму - дав би Бог усім такого! Сестру в 47-у посадили за 4 буряки, що з поля принесла. А в 50 років скалічіла від колгоспної роботи. Я б радила прочитати "План до двору" Тодося Осьмачки. Мій тато родом з того села, сам його пам'ятав. Там усе-страшна правда.
Валентина Курило відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ця правда тим страшніша, що все це було з нашими рідними.Дякую за розуміння.
А даремно прибрали оцінки, Наталю, бо такі твори написані серцем, болем, пережиттям тих жахливих подій. А заклик який! Поки ті "щукарі" ходять помежи нас і як в старі радянські часи заводять коханок та насолоджуються життям - звичайні люди думають як просто вижити. Вони і дальше продовжують звати нас в те минуле - безликої, безмовної, покірної людської общини, яка буде дозволяти їм робити що завгодно і жирувати на наших шиях. Для цього вони не те що шапку - душу згідні поміняти. Спасибі, Наталю. і низький уклін вашій матері! І друкуйте, друкуйте її вірші, хай вони будуть пересторогою нам, хай будуть дороговказом до здобуття волі!
Валентина Курило відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Моя мама не вміла лицемірити. І нічого і нікого не боялась. А з приводу оцінок. Думаю оцінка тут не має значення. Важливо, щоб прочитали і почули як насправді все було. Бо розмови про те, що не було голодомору, що все було прекрасно і добре, мабуть, ведуть люди які не знають, як саме було. Дуже вам дякую за такий відгук.