Того Святвечора я вирішила провідати свою бабцю в селі. Незважаючи на похилий вік вона ще досить жваво поралася біля печі, лаштуючи святкові страви, і була безмірно рада, що хоч якась рідна душа завітала до її хати. Я, звісно, допомагала, як могла, але отримала визнання нездари, оскільки не вміла тримати рогача й переставляти ним горщики, і невтішний прогноз (принаймні моїй бабусі так здавалося): «Хто тебе заміж візьме, як ти така непутяща, навіть не вмієш їсти в печі зварити!» Це все мене дуже забавляло й тішило.
Уже давно помітила, що в селі час ніби зупинявся, хвилини ставали довгими й тягучими, години – нескінченними й липкими. Щось подібне – на полотнах Сальвадора Далі. Отож повечерявши і помолившись перед сном, ми полягали спати. Я полізла на піч, а бабця лягла внизу, на лежанці. Яке це диво – сільська піч! Тепло! Затишно! Тихо! І темно, хоч око виколи! Здається, можна проспати вічність, тисячу разів устигнути наздогнати себе, повернутися до себе і відновитися на двісті відсотків.
Проте цієї ночі мене розбудило якесь світло. Так, саме світло, що линуло з хатьонка і крізь занавіску досягало печі. Спершу я подумала, що ще прокинулася бабця. Однак ні! Вона спала собі сном немовляти й сопіла у дві дірочки. Це зацікавлювало ще більше. Злізши з печі, я визирнула з-за її рогу в хатьонок… і просто закам’яніла. Ви не повірите! За столом сиділо двоє козарлюг, справжніх, плечистих, у шароварах і вишиванках, із довгими вусами й оселедцями, поскидавши шапки й кожухи на лаві. Вони з апетитом ложками наминали кутю, яку ми лишили звечора для рідних душ, що мали прилітати на Святвечір. Біля них на столі стояв запалений каганець, що давало мені змогу пильно їх розгледіти.
– Що, не чекали? Не вірили, що ми прийдемо? Так, для годиться, лишили ці страви?
Я поглянула на образú над столом: Господи, це сон?
– Не лякай дівчину! – це вже інший. – Ходи до нас, мала! Налий нам по вінця, «щоб шаблі не брали, щоб кулі минали голівоньки наші»! – і зареготав.
– Ви хто? Звідки? Як зайшли до хати? – це вже я спромоглася на слово.
– Та ми ж родичі! Це ж ви для нас лишаєте кутю на Святвечір? От ми і прийшли! Я – Павлюк! А це, – він показав на сусіда, – Лéтня.
– Хто?
– Лéтня, – другий підтримує розмову, – це дуже файне село на заході Україні, на жаль, поки що під ляхами. Я звідти родом, тому так прозвали. Хочеш покажу?
– Так, ходімо з нами…
– Так, – підхоплюю скептично, – ходімо з нами, з нами козаками, буде тобі краще, як в рідної мами. Ну ви ясно, Павлюк – родич моєї бабці, вона в дівоцтві була Павлюк, а оцей Лéтня… теж наш родич?
– Я – родич із минулого, а він, – кивнув головою в бік сусіда, – із майбутнього.
– А з іншої планети ніхто з вас не прибув? – продовжую кепкувати й насмілююся підійти до них ближче.
Дзиґарик б’є північ. Раптом той, що з майбутнього, себто Лéтня, хапає мене в обійми й палко цілує.
– Христос ся рождає!
Інший підхоплює:
– Славімо його!
Обоє регочуть.
Обурена такою зухвалістю й нечемністю пручаюсь і відпихаюся, хоча десь там, у ніколи не пізнаних глибинах власного єства, тішу своє жіноче марнославство.
– Ти нахаба! – констатую прямісінько йому в обличчя.
– Ти славна! – зазирає прямісінько мені в душу.
Несподівано обоє розчиняються в повітрі, лишивши по собі лише запалений каганець…
Зранку ми з бабусею збиралися до церкви і я розповіла їй про те, що бачила вночі. Вона якось так дивно подивилася на мене, а тоді мовила:
– Після служби поцілуєш хрест і попросиш благословення в священика.
Закінчивши університет, приїхала працювати до столиці. За кілька місяців уже знала, що тут, у цьому скаженому мегаполісі, не існує часу. Сьогодні, завтра, позавтра… Усе зливалося в суцільне шаленство, біганину, штовханину, запах шаурми і курей гриль… день перетворювався на ніч і навпаки. Безмір безладу заполонив це місто, вихолощуючи себе із себе і прищеплюючи байдужість до всього, крім грошей. Я забувала, який день місяця й тижня, бо всі вони були близнюкоподібні, бо я в них почала перетворюватися на рóбота, автоматично виконуючи щодня одні й ті самі функції з похибкою в кілька хвилин.
Щоб якось вижити і протягти від зарплати до зарплати, мусила влаштуватися на дві роботи. Доводилося сліпати ночами за компом.
Так було й цього разу. Безперестанку клацаючи по клавіатурі, я насилу згадала, що сьогодні Святвечір. Чаклувати над кутею не було коли, тож я продовжувала працювати. Раптом в аську постукали:
– Христос ся рождає!
Ви коли-небудь читали таке в асьці? Я теж бачила таке вперше!
– Славімо його! – відповідаю.
– Що робиш?
– Працюю! :( А ти?
– Я теж. :) Як тебе звати?
– Катя, – пишу і всміхаюся, згадуючи слова відомої пісні: «ми зустрілися у чаті, ти мені назвався Катєй, а насправді ти Іван, ах який ти хуліган».
– А мене Іван.
Не вірю своїм очам! Перечитую ще раз! Таки «Іван» написано.
– Ти вмієш читати думки?
– Так. Давай зустрінемося. :)
«:) Читай на відстані. Мені треба працювати…» – хочу написати, але… о диво!.. курсор сам набиває:
– Гаразд. Де й коли?
– Через п’ятнадцять хвилин біля твого під’їзду, ок?
«А ти звідки знаєш, де я живу?» – хочу написати, проте, лякаючись власних думок, прибираю руки з клавіатури. А неслухняний курсор продовжує капостити:
– Ок.
Через п’ятнадцять хвилин визираю з вікна, чи ніхто не йде? Ні, тільки сніг іде…
От наївна дурепа! Та це ж справжнісінький розвод для малоліток!..
Враз стукає аська:
– Я вже на місці.
– Та нема тебе там.
– Ти ж не виходила, звідки можеш знати?
Мобілка пілікнула північ. Трохи моторошненько!
Висовую носа з під’їзду – ні… такого не буває… такого просто не може бути… З-за букета розкішних троянд визирає той самісінький Летня.
– Ішов до тебе, як до рідної…
ID:
244164
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.03.2011 02:31:15
© дата внесення змiн: 01.03.2011 02:31:15
автор: Ярочка
Вкажіть причину вашої скарги
|
