Церква Виводівська золотом сія
Маками укрились узбіччя і поля.
Зелено по всюди, бо прийшла весна.
Черешневе чудо квітне, ожива.
Очерет над ставом заведе пісні,
А над вечір стихне – тихий, мов у сні.
Чапля, наче пава, стане бережком,
Дивиться у небо ткане молоком.
Весело у полі пшениці шумлять,
І чекають долі – стигнуть, достигать.
Як же не любити ріднеє село?
Як же не плекати мову і тепло?
Як не шанувати матінку і дім?
Значить ти – безликий, сіроокий дим…
Люди-виводяни, люди-трударі,
Працею кохані, люди-сіячі.
Серденько – то школа, обеліск – рука
Пам’яті солдатів «вічного полка».
Імена не тануть, на вустах живуть.
Буде нам біда, як зможем їх забудь!
Наше черешневе, яблучне село!
У моєму серці будеш і було…
Церква Виводівська – ото є душа,
Пісня українська і свята весна!
