Тепле вранішнє сонце
Не прокинулось ще,
На галявині роси
Виступають дощем,
Темний ліс величавий
Завісу створив,
Від вітрів й ураганів
Він усіх захистив.
Не врятує лиш світу
Від людини ніяк,
Укорочує віку
Йому кожен «маніяк».
Людське вражеє око
Скрізь устигає.
Людина людину
Тут теж убиває...
На галявині цій,
Де в коліно трава,
На галявині мрій
Не ступала нога.
Раптом в лісі густому
Щось злякало птахів
І прогнало утому
Із зелених верхів.
Насувалося лихо ─
Це відчули птахи ─
Наближалися тихо
Чиїсь злі голоси.
Тут і крики, і лемент,
І ненависть, і плач,
Тут на вічну, на смерть
Веде винних палач.
А чи винні, чи ні,
Судити не нам,
На жорстокій війні
Невинних нема.
А коли ця війна
На словах, не на діях,
То і суду нема,
Залишилась надія.
Млявий вогник надії
Гасне все на очах,
Як несправджені мрії
Гинуть вже на устах.
Йдуть приречені тихо,
Примирились уже,
Тільки юний хлопчина
Вогник в серці несе.
Рветься слово до бою,
Серце стогне й щемить,
Обливається кров’ю
Й думка жаром горить:
«Сонце, вітер і хмари,
Море, лан золотий!
Вас у мене украли ─
Камінь в серці важкий.
Не побачу більш сонця,
Що ласкає теплом,
Наливає серця
Й душу щирим добром.
Не почую більш вітру,
Що шумить над вербою ─
Скільки всього зі світу
Він поніс за собою.
Як ударить у вуха
Гострим словом своїм,
І печаль, і недуга
Пройдуть разом із ним.
Сонце, швидше здіймися,
Пролий світло у душу,
Я усе ж помирати
У мороці мушу.
Та яка вже різниця?
Не готовий я був.
Може смерть ─ це дурниця?
Я про других забув?..
Забув про життя…
Що зумів я зробити?
Чи устиг до пуття
Свого віку прожити?
Не караю себе ─
Я боровся без страху.
І за слово своє
Я терпітиму жаху.
Помню рідне село,
Мою матінку рідну.
Хто догляне її?
Поховає хто бідну?..
Що зробив я не те,
Що сказати не встиг?
Вітер попіл змете,
Голос в грудях застиг…
Ні, я думать не смію,
Хоч і ніколи вже,
Хай усе, в що я вірю,
Слово ввік збереже.
Щось за гуркіт полинув,
Його вітер поніс,
У далеку долину
Разом з криком одніс.
Ні, мовчати не буду,
Хоч у грудях пече,
Чогось ноги німіють
І холод бере.
Так хочеться крикнуть,
Крикнуть слово палке…
Та голос розтанув.
Щось у горлі важке.
Вітре, дай мені сили!
Зігрій, сонце, мене!
Серце в болі завило,
Постріл в морок жене.
Очі в гору здійнявши,
І вдихнувши востаннє,
Що є сил, навіть, більше
Крикнув своє бажання:
«Не боїмось вас, кати,
Нас повік не здолати!
Моє слово не стратиш -
Буде в пісні звучати!»
ID:
259123
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 12.05.2011 11:57:17
© дата внесення змiн: 12.05.2011 11:57:17
автор: Конвалія
Вкажіть причину вашої скарги
|
