Миколі Андрійовичу Дмитренку
Багато нас. Ми всі -- женці і жниці.
Ми вийшли в поле -- хоч нема йому кінця...
Серпів щербатих наших гостра криця
Стинає весело тоненькі стебельця.
Ми, як горох, розсипались по ниві --
Ми жати мусимо, бо вже прийшли жнива.
Співаємо... -- та все якісь журливі!
Дивись-но! -- перший ключ над полем проплива.
Вже не вернутись нам назад по стернях --
Чи залишилось в дзбанах глиняних води?..
Ми обрій бачимо -- якийсь химерний!
Серпи дзвенять, і ми поволі йдем туди...
А хтось за нами крутить перевесла
І наше жито міцно зв`язує в снопи.
Чиясь рука їх вже й до купи знесла:
Копа стоїть. -- Якби іще хоч з-півкопи!..
До наших рук тендітно никнуть квіти.
Серпи звиваються по стеблах, як вужі.
Стомилися. -- Спинитись? відпочити? --
Ще кілька пОстатей, та й ляжем на межі.
А за межею -- вже не наше жито.
Хай інші жнуть, а ми собі спочинем.
Бо зможем двері в Вічність одчинити
Он тим ключем, що в небі, -- журавлиним.
