Дві пташки,
великі і вільні,
пливуть,
плавно й повільно,
у небесній блакиті,
до білизни розмитій,
закохані й молоді,
і ми –
красиві і молоді
пливемо обіч
одне одного
у прозорій
густо блакитній
озерній воді.
Ти!
Навчив мене
плавати!
Не боятись води.
Стихії водної –
непевної
небезпечної
підступної
привабливо-
прохолодної.
Скажи ж мені,
туго серця мого
необачного,
куди
без питань
і сумнівів жодних
у блакиті безодній
летить
у злагоді милій
пара благословенна ця
птахів вільнокрилих?
До самого сонця?
до спільного щастя?
до затишного для обох
свого́ кубельця?
А ти мені –
про майбутні
безпросвітні
будні.
В небесах чистих
урочистих
небесах –
єдиних для двох,
у вільному
спільному
добровільно
парному леті –
бачу я
тихе ствердження,
доказ усьому
сущому на планеті,
що Любов є Бог.
А ти мені –
про будні
непереможні
майбутні.
Оніміли ми,
небесним символом
до глибин
посеред озера
вражені:
які в них рухи
ідеально злагоджені!
Почуття справжні!
Між ними – правда
Між ними – Любов
То чому ж між нами –
людьми –
стільки сумнівів,
стра́хів,
умовностей
і умов?
І чому ти мені –
про будні
наші страшні
майбутні?
…Роз-пла-та –
безпросвітна самота.
Словеса – замість слів
Замість радості –
Лукавство і марнота.
А я хочу,
як ті пташки –
вільнокрило,
парою,
без сумнівів,
навіки.
Тужливо якось...Душа благає лету невпинного,вільного,а її стримують. 
