Починало смеркати. Сутінки, мов чорна хмара, своєю цупкою ковдрою налягали на вогку землю, від якої пахло сирістю. Високо в сірому небі зажевріли зорі, так раптово, ніби їх хтось запалив, як запалюють ввечері ліхтарі на стовпах. Гордо стояли кремезні тополі, гублячи свій жовтий одяг, що осипався, замітаючи стежки, що тягнулись під берегом ставу, який здавався в цій суєті самотнім та покинутим.
Десь на городах палили багаття, дим з якого пронизував, здавалося, аж до кісток. Від нього пекло у горлі та сльозились очі. Біля ставу дотлівала купка згорнутого листя. Вона була схожа на маленьку іскорку серед широчезного переднічного стану. А молоді зірки випромінювались блиском в покинутому ставку, наче дивились у дзеркало, величаючи свою красу. І на душі спокійно, якось тепліше.
Далекий місячний обрій сипав додолу густий сивий туман, який зваблював, заковуючи у свої кайдани все: і старі тополі, і всохлі бур`яни на березі, і сам ставок, що наче тонув серед п`янкої безмежності цього туману.
Бродяга-вітер якось байдуже пробігся по землі. Під ним глухо тріщало листя, вкрите дрібними та гіркими сльозами вечірньої роси, яка тихенько губила солоні краплинки.
Здавалося, десь поряд лунали чоловічі голоси. Та в обманливому тумані щось нагледіти було важко. Нічне павутиння повільно різали їх палаючі цигарки, що сховалися від сивого диму.
…А туман, наче вітер, мов став і наче плакуча роса – одинокий і непотрібний. Він сходив на осінню землю, аби милуватися нею, тією, найяскравішою зорею, яка кликала лиш його, що сяяла лиш йому і за якою він сходив з розуму, І тоді туман сумував, йому було холодно. Так бувало часто.
